Глава 13.2

Мені неймовірно важко стояти, а тому я спираюся об одвірок дверей. Очікую, що скаже на мої слова Дмитро. Та він мовчить. Лише дивиться на мене.

— Я чудово розумію, що та ніч була розвагою, — не можу я стояти. — Просто шаленою пристрастю та не більше. Але… Дмитре, ми після цього зустрілися наступного дня, і… Я бачу, як ти на мене дивишся… Не сліпа, а тому…

Я зупиняюся, бо чомусь розгублююся під його поглядом, яким він зараз дивиться на мене.

— Розумію, що ти боїшся мого батька, — відвертаю голову, збираюся з думками й продовжую говорити. – Думаєш, що він буде злитися… Але я переконана, що такого не станеться. Може, взагалі зрадіє, що я обрала зрілого чоловіка, а не якогось шалапута, який з мене гроші тягнутиме, — кажу й згадую свого колишнього, який… Та вже неважливо. Він минуле. А я думаю про майбутнє.

Дмитро продовжує мовчати. Тишу між нами розбиває гроза, яка досі за вікном.

Мені від його реакції уривається терпець. Але я стримуюся. Даю йому час на роздуми, якщо йому це так потрібно. Проте хай тільки…

— Навіть якщо нічого не вийде, то… Думаю, що краще спробувати, аніж через двадцять років випадково зустрітися та шкодувати, що відхрестилися від бажань, — далі говорю я та повертаюся до нього. – Дмитре, життя дається лише один раз і воно коротке, а тому варто спробувати…

Його реакція не змінюється. Дивиться та мовчить. Він цим починає грати мені на нервах. Змушує мене грати тривожну мелодію на тому уявному піаніно.

— Дмитре, — повторюю його ім’я в надії, що він нарешті перестане язика тримати на прив’язі та щось нарешті скаже.

Одночасно до того, що мене хитає, мене огортає хвилювання. Від ніг до самої маківки. Цей стан із кожною секундою його мовчання лише збільшується. Аж уже горло здавлює, а він продовжує мовчати. Йому подобається мене мучити?

Дмитро повільно йде до мене. Крокує білою кахлею, не зводячи погляду, який вже приближається та приближається. Декілька секунд. Він стоїть біля мене. Менше, аніж на відстані витягнутої руки. Я відчуваю його подих, парфуми…

Моє хвилювання на мить застигає. З’являється надія, що, може, зараз він скаже… Скаже те, що я хочу чути. Перестане мене катувати своїми очима й мовчанням.

Чоловік, не зводячи з мене погляду, бере мене за руку. Дуже ніжно й обережно. Він тягне мене за собою. Я не опираюся чоловіку. Йду за ним, відчуваючи, як у моїх грудях починає тріпотіти серце. Приємно. Невже він…

Не встигаю продовжити думку, бо він мене садить на стільчик, а сам… Дмитро відходить на декілька кроків, складає руки на грудях та говорить:

— Я погоджуюся з тобою, Віто, що життя коротке та треба все спробувати. Та ніч, яку ми провели, була саме такою. Ми все спробували. Навіть сповна. Також я тебе застерігав і казав тікати від мене, поки це можливо, але ти вибрала свідомо інше, знаючи, що далі буде тільки розвага та не більше. І зараз сидиш та вимагаєш бозна-що.

Слова Дмитра…

 Вони зупиняють моє серце, яке від надії швидше забилося, та роблять йому несамовито боляче. Настільки, що я зараз заверещу. Та мовчу, слухаючи його далі.

— Також, як ти думаєш, для чого я сидів у клубі? Для того, щоб знайти розвагу, а не стосунки. Останні мені взагалі непотрібні. Не шукаю їх, а тим паче не хочу починати та…

— Але я ж бачу твій погляд, — уриваю його. – Дмитре, я пам’ятаю, яким ти був учора, коли я впала… Ти…

— Це звичайна турбота про хвору працівницю, — його голос стає ще холоднішим.

— А ревнощі? М? Коли я мала танець із Вовколинським? Хочеш сказати, що тобі було однаково на це? – у мене пульсує вся грудна клітина, а на очах стоять сльози.

— Мені було байдуже, — не кліпаючи, говорить та вмить перетворюється на іншого Дмитра. — А те, що ти бачиш… Ти мрійлива та дурненька дівчина, якій просто здається. Щось вбила собі в голову та свято віриш у це. Тому, Віто, згреби всі свої мрії в одну купу та викинь їх із голови. Живи далі.

У мене ніби земля провалюється під стільчиком. Не так, я уявляла цю розмову. Зовсім не так. Думала, що він… А він…

— Але…

— Віто, — перехоплює голосно. – Я тобі все сказав ще в авто. Забути про це. А ти знову повертаєшся до цього… І навіть аудіозапис зробила, бо тоді захотілося продовження. Його не буде… Не тільки через те, що мені однаково на тебе, а й тому, що я бабій. Визнаю це. А щоб ти переконалася… У мене після тебе було ще три жінки в ліжку. І якби ти вчора не впала, може б, і четверта зараз викачувалася в моїй постелі!