Глава 13.1

Я дивлюся у вікно автівки, та мої повіки повільно, але впевнено опускаються.

Спочатку так сиджу, але далі мене хапає та затягує в свої цупкі обійми сон. На жаль, він не дуже приємний. Мені сниться вельми тривожний сон, який аж до кісток пробирає та навіть у них проникає.

Я йду лісом, який доволі несимпатичний оку. Відчуття, мов кладовищем крокую. Дерева покручені, мов пальці при артриті. Довкола підозріло тихо – навіть пташки не цвірінькають, густий туман, а під ногами якась така дивна субстанція…

Але гірше не те, що хрустить під підошвою взуття, а відчуття – у тілі дивний страх, який змушує бігти. Корюся цьому. А ось коли біжу, то ще з’являється відчуття того, що мене хтось переслідує та з доволі поганими намірами…

І цьому нема кінця. Я все біжу та біжу, а той моторошний ліс не думає завершуватися, а навпаки, ніби лише густішає, як і туман довкола. Доходить до того, що я вже нічого перед собою не бачу. Тільки цей туман – біле молоко, і той невідомий, що переслідував, мене наздоганяє, хапає за горло, яке здавлює…

Я різко розплющую очі…

Переді мною нема білого туману, а тільки світла стеля. І далеко не тихо. Чую звук дощу, а точніше грози.

Відходжу від цього тривожного сну, від якого у мене зараз серце в грудях гупає, а тільки-но затихає, і разом із цим відступає страх, то я згадую, що вчора було.

У мене піднялася температура, що аж впала, а там з’явилися медики, які мені укол дали…

А перед медиками…

Шморгаю носом та ковтаю…

Ой!

Горло страшенно болить.

Ковтати – каторга!

Наче там опік та поріз одночасно. А ще й зверху сіллю посипають.

Ці відчуття відганяють спогади. Виникає лише одне бажання – позбутися цього відчуття в горлі.

Я підіймаюся з ліжка. Моя голова «квадратна»… Все крутиться. Звісно, не так, як учора, але одразу хочеться впасти на подушку та валятися. Але треба зібрати всі свої сили, встати, спуститися на перший поверх, взяти таблетки…

Утім…

Стоп!

Я шоковано верчу своєю «кутастою» головою та розумію, що я далеко не вдома. Ця кімната мені незнайома.

І…

 Відкидаю ковдру вбік. Я одягнута, а краєвид із вікна говорить, що це далеко не другий поверх…

Де я тоді?

 Учора ще щось сталося таке, що я не пам’ятаю?

— Бачу, ти вже прокинулася, — раптово чую голос, який належить… На щастя, не якомусь незнайомцю, а Дмитру.

Полегшено видихаю.

Він повільно заходить до спальні. Одягнутий у домашній одяг: синя футболка та джинси. Його темне волосся ще не бачило гребінця – скуйовджене. Чоловік підходить до ліжка, сідає на його край та питає:

— Як ти почуваєшся?

— Горло болить, — ледве кажу та, попри біль, ставлю своє питання: – Що я тут роблю?

— Зараз принесу таблетки… А щодо цього — ми їхали до тебе додому, але дерево перегородило дорогу, а тому довелося тебе відвести до мене. Це була вимушена дія.

— Зрозуміло, — майже без голосу бурмочу я.

Дмитро нічого не каже, а йде… Утім він дуже швидко повертається з таблетками та словами:

— Вони гарно знімають біль. Візьми зараз, аби ти могла нормально поснідати. Я, сподіваюся, ти нічого не маєш проти гречки?

— Нічого, — беру ліки.

— Температури нема? – раптово він торкається мого лоба долонею, яка така тепла і… Він швидко забирає руку й виносить наступний вирок:

– Холодна. Це добре. Ванна — ліворуч. Якщо щось треба — говори.

— Угу, — виймаю білу таблетку й одразу кладу її під язик, під яким розповзається смак солодкого апельсину із дивними нотками. Але байдуже. Аби тільки допомогло.

— Я чекаю тебе на кухні, — виходить він із кімнати.

Нерухомо сиджу на ліжку, дивлячись йому вслід і…

Зараз я впізнаю в ньому того Дмитра, який був тоді вночі зі мною. Турботливий, уважний… Ніби в ньому живуть дві різні особистості.

Чи, може, він передумав?

І…

Я, попри свій кепський стан, добре пам’ятаю, як він учора дивився на мене…

А тим паче, як став хвилюватися, коли я впала. Ніс на руках, шукав ліки…

Людині ж, якій байдуже, не буде так за іншу перейматися.

Тому…

Хоч я вирішила брати жорсткий курс, але зараз… Поки він той Дмитро, якого я знаю – маю поговорити з ним. Нормально. Без істерик.

Тому встаю з ліжка.

Ой…

Мене ще похитує, як човника в морі, але це невелика перепона.

Я, попри хитавицю, впевнено виходжу зі спальні на коридор. Без жодного довгого блукання знаходжу кухню, на якій порається Дмитро. Він, чуючи, що я позаду нього, обертається.