Глава 12.3

Яременко

Я цьому дзвінку дивуюся, мабуть, більше, аніж сьогоднішній появі Віти в моєму кабінеті.

Одночасно, з того, що я знаю, – переконаний, що…

Не хочу та не люблю гадати. Тисну на зелену трубку, відповідаючи холодно та суворо:

 — Слухаю.

— Привіт, — говорить Дем’ян вельми піднесено. – Як твої справи?

Підходжу до вікна, за яким продовжує періщити дощ. Бачу в склі своє відображення з піднятими угору бровами. Це вже здивування не від дзвінка, а від його тону голосу та запитань.

Говорить так, ніби я його товариш. Утім, ми зовсім не друзі. Колись ми мали спільні проєкти, та не більше.

— Нормально, — відповідаю йому, а іншою рукою чіпляюся за підвіконня.

— Я ж думаю, ти здогадуєшся, чому телефоную? – переходить він до найцікавішого.

— Щодо якогось нового проєкту? – даю таку версію, чому Вовколинський мій спокій руйнує. – Маєш щось цікаве запропонувати?

— Майже, — бринить смішок у його голосі. – Той проєкт зараз у тебе – білявий та з сірими очима.

Його слова змінюють мій вираз обличчя, який стає… Брови швидше за удар блискавки опускаються та зводяться в одну темну лінію. Вуста вдаряються одне об одного та стискаються.

А погляд…

Стає злим та з вкрапленням ревнощів, що жевріють у зіницях. А тут же постає питання, яке змушує задуматися глибше й добряче. Звідки він знає, що Віта у мене?

Хто йому сказав?

Ну точно, що не Олександр.

Виходить, що Лариса…

Віта ж мені говорила, що Лариса їй його у наречені рекомендувала. Хоча тоді я думав, що вона мені просто бреше.

— Проєкт? – перепитую.

— Ага… Трохи ще зубатий, як ота відома іграшка, але одночасно до біса милий, — відповідає він, а далі: – Віта. Вона ж у тебе?

— Яка Віта? – уточнюю у нього, стискаючи підвіконня.

— Дмитре, на тебе погода погано впливає? Пелих Віта, — мовить Вовколинський. – Вона ж у тебе працює. Чи в тебе там удома ще якась Віта є?

— Я не метеочутливий, — кажу. – Щодо твого питання. Так, вона у мене. А для чого тобі ця інформація? Та звідки дізнався? Шпигуєш за мною?

Дем’ян гигоче, мов я йому несмішний анекдот розповів, а він, щоб не «образити», театрально кишки рве. Либонь, ще й «плаче» для повноти образу.

— За тобою? Ну, хіба якби ти був дуже вродливою дівкою, то можливо-можливо, — лепече крізь сміх, який далі скручує, й каже: – Мені Лариса розповіла, бо ж мені небайдуже, де та з ким моя майбутня дружина. Не хочу, щоб її хтось образив.

Я смикаю руку, якою тримаюся за підвіконня. Воно скрипить під моїми пальцями, немов зараз вирветься. Цей збоченець поклав на Віту око, а Лариса через свій вузький світогляд – допомагає йому.

Не стану сперечатися – якщо дивитися з відстані десяти метрів, а також при цьому мати зір щонайменше мінус два, то він здається гарним кандидатом. Успішний, гроші, але…

Але я знаю те, що…

За смаки не осуджую, проте вони у нього специфічні. Коли мав із ним той спільний проєкт – ми після підписання перебрали трохи зі спиртним, і Дем’ян поволік мене до якогось клубу, в якому він часто розважається. Ледь не кожен день.

Саме так я дізнався про його незвичні вподобання, які викликають у мене… Не сказати, що шок. Утім, нерозуміння, як до такого може бути бажання.

— А у вас стосунки? – намагаюся вимовити це питання без агресії.

— Скоро будуть, — самовпевнено відповідає. – Оце побачив Віту на заході – закохався до нестями. А якщо щось бажаєш, то треба це брати. Навіть якщо вівця опиратиметься.

— Мм, цікаво… То це виходить, ти зав’язав з тим клубом та своїм захопленням?

— А чому я мав його покидати? – чую, як він щось сьорбає. – Хіба воно заважатиме стосункам? Може, їй ще й сподобається, коли дізнається. Хто його знає. Треба ж усе в цьому житті спробувати.

Мене кривить, мов кисле яблуко вкусив. Відображення у склі стає таким злим, що я навіть сам себе не впізнаю. Наче незнайома людина стоїть.

— Але це таке, — хмикає. – Спочатку треба її зачарувати, а потім усе тягнути в свої темні секрети, показуючи, що насолода може бути багатогранною.

Я ледве стримуюся. Скрипить підвіконня, мій смартфон у руках та зуби.

— То як там Віта? – цікавиться, а на фоні у нього чую звук, який схожий на ляпас.

— Уже краще. Спить.

— Це добре. Але, Дмитре, я тобі телефоную не тільки для того, аби дізнатися, що вона на твою подушку слинку пускає, а й хочу завтра заїхати за нею. Завезу її додому, а дорогою… Він заливається сміхом, на фоні ще один ляпас, який цього разу гучніший.

 Що він там робить?

Я відпускаю підвіконня, обертаюся та напружую голову, аби… Та що тут напружувати. Я знаю, що сказати.

— Якось нерозумно дівчині, якій погано – має температуру, шмарклі та червоне горло, — про кохання розповідати чи наполягати на ньому. Ще заразишся та зляжеш із тою хворобою. Медики сказали, що у Віти всі симптоми якоїсь специфічної застуди, яка зараз всіх косить, і люди по два тижні в ліжку валяються та як зомбі виглядають. А тобі хіба таке треба? Тому краще я завезу. Я й так із нею контактував – нема що втрачати. До того ж, мені треба до Олександра.