Глава 12.2

Її провокативне прохання та цей погляд…

Вони залазять під мою шкіру та впорскують щось таке у кров, що мені з кожною секундою стає все важче та важче опиратися.

Я відчуваю, як бажання поцілувати дівчину гепає об внутрішній бар’єр, який вибудував. Воно голосно товче по ньому. Громоподібний звук лунає в моїй голові. І не просто лунає й затихає. Там інша фізика.

Цей звук відбивається від стінок черепа та посилюється з кожною такою дією, змушуючи мене здатися. Підняти білий стяг.

А до всього ще й інша її рука, яка втрачає сором’язливість…

Вона торкається мого обличчя. Проводить по моїй шкірі, яка від її м’яких подушечок пальців, солодко тремтить…

Відчуваю, як по бар’єру лізуть дрібні тріщинки. Вони окутують його, як павутиння, та не тільки назовні. Проникають глибше та глибше. Руйнують. Стоншують стіни.

Тим часом її гаряча рука опускається від щоки до моїх вуст, по яких вона проводить… Неквапно. Немов насолоджується кожним міліметром.

Ця дія висмоктує з моїх легень увесь кисень та зупиняє їх, а ось серце в грудях…

Навпаки. Воно пришвидшується…

Я втрачаю голову.

Ні!

Але…

Спокуса така велика. Вона близько, і бажання шепоче, що треба користуватися. Життя один раз дається.

Проте…

До вух долинає звук сирени, який робить мене моментально тверезим.

Висмоктує з крові ту рідину, яку впорснули її слова та погляд. Хтива п’янкість минає, а отой бар’єр моментально міцнішає. Не розсипається на дрібні камінчики.

Я відсторонююся від Віти, яка з образою на мене поглядає, та випрямляюся. Це приїхала швидка.

Вдячний, що вони з'явилися саме зараз, а не на секунду пізніше. Не тільки через те, що вони не дали вчинити чергову помилку, про яку б потім знову сидів і шкодував, а й через температуру…

Вона у Віти піднялася за позначку тридцять дев'ять. Її моментально понизили, давши укол, а також дівчину оглянули… Ймовірно, таке зумовило горло, бо за словами медиків, воно червоніше за доспілий гранат, хоч Віта не має на нього скарг. Тільки видавила млявим голосом, що дуже хоче спати та відчуває слабкість у м'язах.

Далі медики сказали, що якщо ще раз з’явиться температура – дати жарознижувальне та слідкувати за іншими симптомами, які можуть проявитися.

Після цього поїхали, побажавши здоров’я, і одразу розпочалася чергова гроза.

Щодо теки, яка ледь не злила наші вуста в поцілунку, то я її забрав, поки лікарі оглядали Віту. Документи лежать на передньому пасажирському сидінні.

А дівчина — на задньому. У неї вже живіший вигляд, але значно сумніший. Я розумію, чому так…

— Я завезу тебе додому, — говорю, вмикаючи двірники, які ледве встигають стирати воду з лобового скла. – Наступного тижня можеш не виходити на роботу. Лікуйся.

Віта лише мляво киває у відповідь та відвертається до вікна, в яке майже не кліпаючи, дивиться.

Схиляю голову та потираю пальцями скроні. Оце ж перевернулося моє життя кардинально. І відчуваю, що його довго ще труситиме. Не один тиждень  фіксуватиму цей землетрус…

Я заводжу двигун та повільно їду містом, бо дощ такий… Вулиці вже перетворюються на рукава річок. Якщо погода не змилується – доведеться витягати човни та плавати, а не їхати.

Тільки через пів години виїжджаю за місто – рухаюся дорогою, яка веде до будинку Віти.

Погода не думає зупинятися – вже не тільки дощем поливає землю, а й градом кидається. На щастя, дрібним - горошинки. Чую, як градини б'ють по автівці, ніби постукуючи.

Дивлюся у дзеркало – Віта спить на задньому сидінні, скрутившись, як кішка.
Ще трохи, та буде вдома. Я повертаю голову вперед та…

Трясця!

Фари показують крізь дощ й темноту, що на дорогу впало дерево, перегородивши її, як шлагбаум. До цього місця залишилося метрів із десять.

Я різко тисну на гальма та вчіплююся за кермо, мов це дозволить швидше зупинитися. До постукування додається неприємний скрегіт, і…

Ці декілька секунд розтягуються на цілу вічність. І навіть нема куди звернути – тоді полетимо в кювет, але і зіткнення… Віта ж лежить без пасків безпеки.

Примружуюся, очікуючи на…

На щастя, авто зупиняється фактично перед самим деревом… Це неймовірне везіння, бо я думав…

Полегшено видихаю та одразу обертаюся до Віти – різке гальмування ніяк не порушило її сон. Продовжує солодко спати, а ось мені…

Ця колода — перешкода, яку за п’ять хвилин не ліквідують, а тим паче в таку люту негоду. Я відкриваю карти на телефоні й дивлюся на інші шляхи, які…

Один показує, що їхати аж три години з урахуванням погоди, а ось інший пролягає через села… Якщо його використовувати -  перебувати в дорозі лише годину, але я не знаю, як там із дорогами. Ймовірно, що ще місцями ґрунтовка, а дощ такий, що не тільки земля розкисла до стану рідкої манки, а скоро й асфальт таким стане.