Глава 12.1

Яременко

Виходимо з ресторану. Я не перестаю дивуватися впертості Віти. Так, я спеціально завалив її тим документом, який не обов’язково варто було читати, бо просто хотів злякати…

Показати, що ця робота складна та зовсім не варта того, що вона задумала. Та Віта не зламалася, як сірник під вагою стола…

Звісно, якби вона злякалася та втекла, то глибоко б розчарувала свого батька, якому я пообіцяв… Пообіцяв, бо не було виходу.

Тут себе підловлюю на думках…

Хочу її відштовхнути якнайдалі від себе, а одночасно — ні…

І це останнє…

Я одразу зрозумів, що її зустріч із невідомим хлопцем — зухвала брехня. Ця брехня сиділа прямо на її личку настільки очевидно, що не треба було навіть докладати зусиль, аби прочитати. Навіть примружуватися не треба було.

Але взяв із собою…

Взяв, щоб побачити, як вона далі буде викручуватися. Куди подіне того неіснуючого хлопця? Скаже, що у нього щось сталося? Сусідів затопив? Чи, може, морська свинка народжує, а він у акушери записався? Або…

— Дмитре, мені пога…

Я чую знесилений та ледь чутний голос Віти та гупання. Коли обертаюся, бачу: тека на сходах, і Віта також на них. Дівчина руками опирається об сходи.

Усі думки відлітають убік. Кидаюся до Віти, яка, на щастя, у свідомості. Я допомагаю їй піднятися, але стояти вона сама не може. Нагадує зів’ялу квітку, яку зірвали з куща та кинули під сонце смажитися.  

Підхоплюю Віту на руки та несу до своєї автівки. Роблю це швидко. За декілька секунд знімаю авто з сигналізації та саджаю її на заднє сидіння. Віта зовсім ніяка. Дивиться на мене втомленими блискучими очима, які, здається, зараз зімкнуться.

Відчуваю гостру провину, яка коле кожен сантиметр мого тіла. Довів її своїми документами до цього стану та ще й зі собою поволік. Хоча ж краєм ока бачив, що вона сильно виснажена, але…

Обкладаю себе лайкою. Дуже брудною та лютою. Настільки лютую, що хочеться кулаком дати собі в морду, не шкодуючи сил. Так, щоб кров полилася з носа.

— Віто, як ти? – звертаюся до дівчини, яка дивиться крізь мене, а коли я торкаюся її руки, яка підозріло гаряча, то її загублений погляд нарешті зустрічається з моїм.

— Ти забув теку, — бурмоче вона. – На сходах. Треба забрати… Вона важлива…

— Та до біса її, — хмикаю та долонею торкаюся її лоба, який…. На фоні її руки він палає. Розпечений, як пательня. Ще трішки — і з нього дим піде, а мою долонь обпече.

Без термометра розумію – у неї жар, і дуже сильний. І ось чому неприродно яскраво блищать очі. Я забираю руку від її лоба, виймаю телефон та набираю швидку.

Повідомляю оператору проблему, а опісля намагаюся знайти щось від температури в автомобільній аптечці, бо хто його знає, як довго будуть їхати лікарі, а тим паче зараз погода псується. Кожної секунди стає все гіршою та гіршою. Уже знову дощ накрапає. Десь далеко гримить. Скоро прийде гроза.

На жаль,  в аптечці нема нічого такого, що може температуру відправити у нокаут. Тільки є те, що кров зупиняє.

— Дмитре, там тека під дощем мокне, — знову нагадує про неї Віта.

— Потім, — нервово риюся в аптечці, сподіваючись, що, може, від хвилювання та поспіху не побачив потрібні ліки.

— Давай я сходжу й заберу, — пропонує вона та…

Я сиджу на передньому пасажирському, а вона на задньому. Не встигаю зреагувати – Віта вже хитається на ногах, ловлячи тілом дрібні краплі з неба. Хоче йти за текою.

— Віто, що ти виробляєш? – зриваюся з місця, кидаючи аптечку вбік. – Ти зовсім шалена? У тебе жар, тебе хитає, а ти кудись йдеш! Вбитися хочеш?

Схоплюю її за плечі та назад змушую сісти у авто. Вона не дає жодного опору. А звідки вона його візьме в такому стані?

— А тобі хіба не однаково? – ставить Віта це запитання, яке…

Звісно, що мені не однаково!

Не тільки з людської сторони, яка каже, що треба допомогти. А з тієї…

Проте…

Вона під забороною для мене. Я маю це пам’ятати. Якщо все склалося так, що маємо разом працювати, то я повинен бути холодним із нею, не вестися на її провокації, як сьогодні, і тим паче не дивитися на її вуста так, як зараз. Хоч вони сухі та потріскані, але таку напругу всередині викликають.

— Не однаково, — відповідаю, переводячи погляд убік. Дивлюся на заднє скло, в яке вдаряються краплі дощу. – Ти моя працівниця. Я зараз відповідаю за твій стан. Маю берегти тебе від травм, які ти можеш собі завдати. А зараз мені треба шукати таблетки – необхідно негайно збити жар. Лікарів довго нема.

— Хочеш збити жар – поцілуй мене, — її гаряча рука падає на моє плече, що змушує мене поглянути на Віту. – Бо хто його знає, що буде далі…