Глава 11.3

На останньому реченні роблю акцент – помітно голосніше його вимовляю. Руки складаю на грудях та чекаю реакції чоловіка на мої слова. Вони, я переконана на сто відсотків, зачеплять його, як приманка зголоднілого коропа. Не пропустить повз вуха це.

Я уважно вдивляюся в обличчя Дмитра – не можу зафіксувати жодних емоцій.

Жодних.

У нього обличчя, мов із каменю.

Застигле.

Навіть голос, який наповнює кабінет, нічого не виражає. А сам він мовить наступне:

— На жаль, Віто Олександрівно, вам доведеться відкласти сьогоднішню вашу зустріч на інший день.

— Чому? – питаю, і у скронях гепає головний біль. Сильний, що аж у тремтіння жбурляє.

— Бо у нас важлива зустріч із партнером – ви маєте бути зі мною. Тому пишіть вашому гарному хлопцю, що сьогодні нічого не вийде.

Згортаю в роті язик у доволі складну форму, дивуючись, що так можу. Але не це головне у цю мить…

Хоч він не показав емоцій щодо моєї брехні, але відповідь…

Його все-таки зачепило. Навіть якщо підозрює, що слова про хлопця – зухвала побрехенька. Якби я сказала, що просто їду додому, – не взяв би із собою на зустріч. Сам би на неї поперся.

Подумки посміхаюся.

Зараз взаємодія між нами нагадує шахову партію, в якій кожний з нас робить свій хід. Дмитро думає, що цим провалює мій план, – ні.

Я вмію думати.

— А чому не вийде? – підіймаю брови та очима стріляю грайливо. – Зустріч ж не до самого ранку буде проходити. Дві години… Максимум три. Не більше. Тому просто перенесу її.

Для кращої реалістичності я тягнуся до свого смартфона, який беру до рук і…

У мене якась незрозуміла й невимовна слабкість у тілі. Маю враження, що не телефон тримаю, а три цеглини.

Мабуть, я сильно перетомилася. Ще й до всього весь день нічого не їла – шлунок до хребта прилип. Проте я продовжую грати свою виставу – хоч як би це мені важко не було, розблоковую смартфон та пишу Ніні, яка саме сидить онлайн:

— Напиши через хвилину мені «добре». Не питай чому – потім розповім.

Я відправляю та підіймаю голову, озвучую Яременку:

— Готово. Тепер я всюди встигну. І попрацювати, і сходити на побачення.

— Заздрю вашій кількості енергії, Віто, — дає відповідь без пауз. – Хотів би також так… А тепер збирайтеся. Поїдемо.

— Я на своїй автівці, – уточнюю.

— Ні, — відповідає, і цим робить свій хід. – Краще поїхати в одній – зі мною, бо зараз ще й вечірні затори. Не варто збільшувати кількість автівок, до того ж так ми приїдемо разом і одразу почнеться зустріч.

— А той чоловік? – підіймаю брови.

— Він власник ресторану – уже на місці та чекає на нас.

— Ок, — вирішую не опиратися Дмитру. Хай везе. Мені аж цікаво, як розвиватиметься ця партія, і… Ну, перемога буде лише за мною. Я просто так не віддам її до його рук.

— Добре, — приходить повідомлення від Ніни, а я вже майже забула, що таке провернула.

— О, він дав згоду, — вимовляю, додаючи: – Тоді їдьмо.

Відповіді не отримую. Дмитро розвертається та йде, а я за ним…

Ой…

Я не просто перетомилася, а жахливо. Встаю – мене хитає, як дерево під час урагану, тіло охоплює слабкість… Єдине бажання — лише назад гепнутися на крісло.

Хитаю головою, даю собі легенькі ляпаси, аби збадьоритися. Наче трішки допомагає. Але лише трішки.

Очі продовжують злипатися. Не даю їм зімкнутися кавою, яку через соломинку п’ю в авто Дмитра, а потім на самій тій зустрічі – замовляю подвійне еспресо без молока, але до нього шмат шоколадного торта, який у мене зовсім не лізе. Апетиту нема.

Лише колупаю кондитерський виріб виделкою, слухаючи, про що говорять чоловіки…

Хоча нічого не можу засвоїти. Як я і думала – я тут просто так. Для декору. Та щось ця маленька перемога не тішить. Перестаю знущатися з торта і дивлюся на розкриту теку, яка лежить на столі.

Роблю спробу все ж таки вловити, про що вони говорять, – пізно. Вони вже підписують папери. Спочатку ставить підпис отой чоловік, а після нього вже Дмитро, який бере теку до рук, обертає голову до мене:

 — Тримайте, Віто.

Хоч якась робота для мене. Теки носити.

Я її хапаю…

Трясця.

Телефон був для мене, як три цеглини, а ця тека – ціла тачка, яку я незвіданим чином якось втримую в руках.

Та що це таке зі мною?

Не могла ж я так від ста сторінок знесилитися?

Не можу дати собі відповідь, бо біль лупить по голові, і мої очі, які зараз відчуваються, мов дві вуглинки, стискаються. Як же я хочу додому, до подушки…

Дмитро прощається з партнером, який говорить, що радий такій угоді. Також я щось бурмочу на знак прощання.