Глава 11.2

Якщо говорити чесно – я зовсім не здивована його реакції. Я навіть чекаю від нього маленького скандалу, бо все ж таки…

Та він заслуговує на це все! А одночасно…

Я очима ковзаю по його вродливому обличчю, плечах, руках…

Ну чому він так брикається?

М?

А ось якби цього не робив… Переконана, що я б могла заспокоїти тата…

А також…

Хоч як смішно це не звучало, я б вгодила Ларисі, яка так палко бажає на мене велян начепити.

Чи, може, Дмитро почув мою розмову з Ларисою – про застосунок для знайомств? Усе можливо.

— Я вас слухаю, — у відповідь усміхаюся йому.

— Ідіть за мною – проведу до вашого кабінету, в якому будете працювати, Віто Олександрівно.

— Добре, але спершу – мені треба взяти сумку. Вона лежить у приймальній.

— Ок, — холодом огортає його голос.

Я швидко забігаю до приймальні, лякаючи Мар’яну, яка… Вона щось кидає на стіл. Воно біле та схоже на крейду. Сама дівчина бігом відвертається та п’є воду зі склянки. Удаю, що нічого не помічаю – хапаю сумку та повертаюся до Дмитра, який за цей час ні на міліметр із місця не зсунувся. Тільки бачить мене – мовчки розвертається та йде.

Крокую за ним. Йдемо ми недалеко – може, метрів із десять. Це кінець коридору. Також тут стоїть велике грошове дерево у червоному горщику.

— Проходьте, — відчиняє мені двері.

— Дякую, — заходжу всередину.

На очі потрапляє кабінет, який за інтер’єром схожий на його, але значно менший за розмірами. Либонь, у половину. Проте він не маленький, в якому не розвернутися. Комфортний. Хоча без диванчика, як у нього…

Але я ж працювати сюди прийшла, а не боки вилежувати…

Хоча…

За мною гепають двері, і я обертаюся, зустрічаюся із поглядом Дмитра… Із ним би й повилежувалася.

— На робочому столі комп’ютера є файл під назвою «Справи». Аби почати працювати, ви маєте його весь прочитати. Без жодних пропусків. Беріться за цю справу. Я прийду наприкінці робочого дня – запитаю, як ваші успіхи.

— Ок.

Дмитро розвертається та вимітається з кабінету зі швидкістю блискавки. Я пирхаю, розвертаюся та йду до стола.

Гепаюся на своє крісло. Перші дві хвилини поводжуся, як мала дитина – катаюся на ньому. Тільки після цього вмикаю сірий ноутбук та відкриваю отой файл двома клацаннями.

Очікую документ на сторінок десять, а там…

Я від того, що бачу, – аж розкриваю рот!

Там понад триста сторінок!

Не вірю, що там так багато! Гортаю до кінця, очікуючи, що там будуть якісь картинки.

Ага! Картинки! Дуля з маком! Текст! Один суцільний текст! Текст! Я відкидаюся на спинку крісла.

Скривлююся, надуваюся, як індик…

Не розраховувала на таке.

Стільки тексту…

Проте…

Я підіймаю очі догори та втуплююся у двері. Переконана, що Дмитро це спеціально зробив! Вирішив мене налякати великою кількістю сторінок цього довбаного документа, аби я сама втекла!

Ееее…

Ні! Я так просто не програю!

Прочитаю кожну сторінку цього документа, а якщо треба – навіть на пам’ять вивчу! А у мене дуже чудова пам’ять!

Збираюся з думками, вдихаю та видихаю повітря – і йду в атаку! Повертаюся до першої сторінки, підпираючи обличчя рукою, та читаю, всмоктуючи в свою голову, як суха губка воду, інформацію.

Так непорушно сиджу декілька годин, ігноруючи все, що довкола мене відбувається: грозу, яка несамовито бахкає за вікном, що ледь приміщення не рухається, та свій стан – мене продовжує сильно морозити, а голова так болить, що аж пульсує. Утім, не відступаю від свого.

Припиняю читати тільки тоді, коли годинник показує шосту – я відриваюся від ноутбука, відчуваючи, що моя голова не тільки болить – вона квадратна від цього, очі горять, а в тілі неймовірна слабкість, що з’являється думка не автівкою їхати додому, а таксі взяти.

Раптово лунає стукіт у двері, а після нього, не чекаючи моїх слів, до кабінету влітає Яременко. Він швидко проходить до мого стола та офіційним тоном, дивлячись мені в очі, запитує:

— Як успіхи?

— Чудово! – вичавлюю зі себе рештки жвавості.

— Усе прочитали, Віто?

— Тільки сто сторінок.

— Непогано, — зауважує. – Либонь, сильно втомилися? Але це тільки початок. Далі буде ще більше. Віто, ви точно готові до цього? Ви можете відмовитися.

Не злякаєш ти мене, Дмитре! Ніяк!

— Я зовсім не втомилася, — закриваю ноутбук із легким гуркотом. — Навіть маю сили на активний вечір. Ось щойно домовилася про зустріч з одним гарним хлопцем. Повинен через пів години заїхати за мною!