Глава 11.1

Я уже випила не одну чашку кави - нудить від неї, а Дмитра досі нема.

Навіть від сильної нудьги знайшла та скачала на телефон якусь книжку, яка мене вражає, але не в кращому сенсі цього слова. Щось там всі якісь неадекватні. Герой якогось чорта біситься та поводиться, мов підліток, і дівчина далеко не краща. Та й сюжет незрозумілий.

На двадцятій сторінці я перестаю читати отой треш, блокую телефон та йду за черговою чашкою кави, ігноруючи, що вже нудить від неї, а також те, як жадібно на мене дивиться Мар’яна, яка сидить, активно друкує та час від часу відповідає на телефонні дзвінки.

Негарно дратувати вагітну жінку тим, чого їй не можна. Але чай я пити не хочу – не люблю. А кава – хоч мене зігріває, бо якось мені ще й зимно сидіти – тіло морозить, а накинути нема що. Тому доводиться себе саме в такий спосіб рятувати.

Я ще ніколи так багато кави не пила. Ще й вночі не засну від неї… Хоча хотілося б, щоб це сталося не від неї, а від нього…

Ні.

Дуже швидко.

Мій план полягає у тому, аби змусити його благати  мене стати його…

Щоб на колінах лазив, нігті та лікті гриз від бажання…

Бачу в голові ці картинки. До щік лине кров. Я відчуваю, як вони нагріваються.

Нагадують дві маленькі пательні. Либонь, яйця на них вибити – посмажаться за хвилину.

Мої мрії уриває телефон, який коротко пікає – я встромляю в нього очі та…

Пательні холоднішають. Мені написала Лариса, яка питає:

— Віто, коли на тебе чекати?

Я кривлюся… Вона ще наприкінці рожеве сердечко додала. Треба щось із нею робити. Жінка ж думає, що я поїхала лише книжку відвозити, а тут…

— Мабуть, після сьомої, — відписую їй.

— А чому так пізно? – приходить очікувана відповідь, на яку я відписую, ретельно складаючи слова до речень, наступне:

— Я тобі не хотіла говорити, бо не знала, чи у мене це вийде — не тільки до бібліотеки книжку завезла, а ще й пішла на співбесіду. І мене взяли.

Натискаю на кнопку «відправити». Закусую щоку, очікуючи на відповідь. Лариса, я переконана, посивіє від моєї відповіді.

Цікаво, як саме вона відповість.

А вона не пише, а телефонує. Я дивуюся. Одразу роблю дзвінок беззвучним та виходжу на коридор, аби своєю розмовою далі не драконити секретарку, яку й так дратую своєю присутністю.

— Алло, — кажу я в слухавку та зустрічаю вереск Лариси:

— Віто, ти що таке виробляєш? Робота? Для чого тобі робота? Тобі хіба грошей не вистачає? Чого ти мовчиш?

— Бо ти не даєш сказати, — мовлю їй. – А чого ти так кричиш? Я ж нічого такого…

— Віто, гроші заробляти – це суто справа чоловіків, — торохтить Лариса. – А жінок – бути гарними, надихати тих чоловіків на великі заробітки та…

— Та дихати маткою, — уриваю.

— І нею також! – кипить вона. – Віто, я не знаю, ким ти там влаштувалася, але кидай то все та їдь додому. Щоб ти знала, моя дорогенька, робота також старить жінку. Будуть зморшки. А воно тобі треба у дев’ятнадцять років? Віто?

Не знаю про зморшки, але я зараз стану глухою від її крику, який продовжується…

Боже, Лариса сказилася!

Наче не я на роботу влаштувалася, а вона… І тепер їй кожного ранку треба буде вставати та кудись їхати. Зараз я напишу Євгенії, аби якесь заспокійливе їй у водичку підмішала. Бо це вже занадто.

— А мене тато похвалив, — вирішую захиститися цим. – Сказав, що пишається мною. Тому, Ларисо, не кричи.

— Тато? — її тон голосу стає спокійнішим. – Він знає, що ти таку дурість вчинила, та ще й похвалив?

— Так, — впевнено кажу. – Я перетнулася з ним в офісі, в якому від сьогодні буду працювати… До речі, навіть не секретаркою, а помічницею боса.

Назву своєї посади намагаюся промовити гордо, аби вона відчувала, що я не в офіціантки пішла чи щось інше дрібне виконувати.

— А до кого ти пішла працювати? – перепитує.

— До Дмитра Яременка, — зауважую й трішки брешу. – Чесно пройшла співбесіду та маю посаду.

Лариса мовчить. Невже вгомонилася?

— Жах, — розбиваються мої надії на це. – Віто, це жах. Ввечері приїде твій тато – я з ним серйозно поговорю, бо твій вчинок… Не хочу ще раз повторювати, але жах. ЖАХ!

— Це для тебе жах, а для мене абсолютно нормально… Ларисо, ти також колись працювала…

— Працювала, бо мала себе годувати, а тобі цього не треба робити, бо… Взагалі, замість пошуків роботи – краще б чоловіка собі гляділа.

— Робота цьому не заважає – зараз скачаю застосунок для знайомств та когось знайду для вечірньої прогулянки, а може не тільки  для прогулянки! — фиркаю.

— Віто, ти хочеш мене до інфаркту довести? – знову кричить вона.

— Ні, але…

— "Але"?! Я не хочу з тобою говорити! Ти мене, Віточко, розчарувала! Усе! Я йду пити валідол! Дитина невдячна!