Глава 10.2

Не бажаю згадувати причину цього випадку, бо в думках можу провести потім не одну бісову годину, якщо навіть не день. А після того точно нап’юся…

Болючі й колючі, як кущ шипшини, ті спогади, які до цього часу не відпускають, коли про них згадую. Краять серце.

— Ну, тоді ходімо, Дмитре, — підіймається він.

Я також встаю, відчуваючи, що не хочу йти. Моє тіло відмовляється. Ноги ніби дійсно замерзають від того холоду, що всередині. Та пересилюю себе.

Розбиваю лід, і ми йдемо до мого кабінету, дорога до якого пролягає через приймальню, в якій…

Віта одразу зривається на ноги, коли ми заходимо. Її великі сірі очі перетинаються із моїми. Бачу, як там спалахують вогники…

Вона вже щось придумала. Переконаний у цьому. Найгірше, що вона може робити майже все, що їй заманеться, бо цей запис дає їй тримати мене на повідку, як песика.

Стискаю щелепи аж до болю.

Я не знаю, яке слово підібрати до цієї ситуації, але втямки наступне – якщо не буду слухатися, то мене цього разу пристрелять, як скаженого собаку.

— Ще треба зачекати, Віто, — кажу їй.

— Аааа, —  протягує вона.

— Справи, доню, — жваво каже Олександр. – Справи… Поки відпочивай.

Віта назад гепається на диван та схоплює стаканчик із кавою, бо відчуваю її аромат у приймальній. Дівчина охоплює вустами червону трубочку. П’є.

Відвертаюся та відчиняю кабінет Пелеху, який туди заходить, а потім я…

Обертаюся до Віти, яка досі тягне каву, і вона відчуває, що я дивлюся на неї.

Вона повертає голову. Відпускає трубочку. Тепер її вуста цим не зайняті. Я обвожу їх поглядом, відчуваючи всередині себе сильний голод. Хочеться скуштувати ці рожеві ягоди, поцілувати, провести по них язиком…

Годі!

Відвертаюся та заходжу в кабінет. Гучно зачиняю двері.

Олександр гепається на диванчик, а його вираз обличчя уже не такий бадьорий. Він хмурніє, кутики вуст опускаються, а сам він…

Таке враження, що сів та одразу на десять років постарішав. Це дивує. Секунду ж назад був жвавим чоловіком, який голими руками кабана звалить – я пам’ятаю, що він любить полювання. А зараз вже дід, який навіть вудки в руках не втримає.

Рука Олександра тягнеться до піджака – виймає якусь жовту баночку, із якої дістає білу таблеточку й питає:

— Знайдеться вода?

— Так, знайдеться, — кажу та підходжу до мінібару, який стоїть у мене у кутку кабінету. Виймаю звідти пляшку води, наливаю у келих, який даю Пелеху.

— Із цього келиха віскі пити треба, — мовить він. – А я воду хлебчу та ці ліки дурнуваті. А хай його… Дурне життя.

Він закидає таблетку до рота, випиває воду та простягає мені келих, який я у нього забираю.

Тільки після цього сідаю на своє крісло та дивлюся на Олександра, який повільно обертається до мене й мовить:

 — Ти не уявляєш… Але це дуже добре, що Віта захотіла зайнятися бізнесом… Я завжди вірив, що у ній є ця жилка, яка рано чи пізно прокинеться. Образливо, що не до мене звернулася, але… Добре, що так.

Я киваю головою та розумію, як він помиляється. Віті той бізнес до одного місця. Вона тут через інше.

— Тому хочу попросити тебе закидувати її завданнями, різними та у великій кількості, — продовжує. – І не жалій. Вона має все відчути. І так швидше набереться досвіду, який їй у майбутньому стане в нагоді. Бо ти ж сам знаєш – світ великих грошей жорстокий.

— Намагатимуся тримати баланс, бо якщо закидаю завданнями — втече.

— Не втече, — усміхається. – Моя донька сильна та любить кидати виклики труднощам. Пам'ятаю, як в дитинстві хотіла гарно намалювати їжака… Три альбоми зіпсувала, та свого досягла. Але…

Він зупиняється. Примружується, що… Я ковтаю. Мене це насторожує.

— Але не думай робити із неї свою вірну працівницю, — продовжує. – Ще два чи три роки я протримаюся, а далі вона має зайняти моє місце та повністю вести всі справи.

— Зрозуміло…

— А тому маю прохання до тебе, Дмитре, — глибоко вдихає, а іншою рукою масує груди, там, де серце. Кривиться.

— Яке?

— Я впевнений, що за цей час ви станете друзями, і коли вона посяде моє місце… Будеш допомагати їй?

Я не здивований… Я шокований, а тому губами, які затерпають від цих емоцій, питаю:

— А ти де будеш?

— Ну, я ж не вічний, — криво усміхається. – Думаєш, для чого я ці ліки п’ю та зараз сиджу, як пень гнилий?

— У тебе щось серйозне? – питаю, а по його вигляду… та все видно.

— Ще поки жити можна… Хоча намагаюся триматися, аби всі думали, що нічого не змінилося. Не хочу своїх дівчат засмучувати, що я вже дід, якому скоро треба буде купувати візок, а у чай замість цукру кидати валідол.

— У тебе це гарно виходить…

— Сподіваюся, — заплющує він очі. – А тому за цей час Віта має набратися досвіду та на всяк випадок знати, в кого просити допомоги в разі халепи. Я ж, Дмитре, можу на тебе розраховувати? – під час цього питання він не ховає свої сині очі, які втратили з часом яскравість. Зараз вони тьмяні. – Так?