Глава 10.1

Ця зустріч для мене… Вона точно не входила у мої плани. Ні, я з розмов знала, що у Дмитра та мого батька зустріч, але…

Я на таке не розраховувала.

І розгублююся. Не трішки, а добряче так, немов намистинки по підлозі, коли рветься кольє. Все у різні сторони.

Мій зап’ясток перестає стискати рука Дмитра. Я всім корпусом обертаюся до тата. Він чекає на відповідь, якої у мене нема на язику…

Це халепа.

— Добрий день, — не мовчить Яременко. – Олександре, я зараз шукаю секретарку та особисту помічницю… Так склалося, що саме Віта  сьогодні прийшла до мене на співбесіду.

Я роблю великі очі від слів Дмитра – не думала, що він це скаже. Та у нього й особливо варіантів не було. Ну хіба тільки правда. Але її він навіть під дулом зарядженого пістолета не вибовкає батьку, судячи з усіх подій.

Реакція мого тата на слова…

Не треба тягнути ноги до ворожки за відповіддю чи, аби її отримати, робити складні математичні розрахунки — звісно, що здивування, яке яскраво малюється на його обличчі.

Тільки цікаво, від чого саме? Від такого дивного збігу, що я прийшла до Яременка? А чи може від того, що мені закортіло працювати? Не відкидаю у сторону і того, що може все бути в одній купі.

— Неочікувано, — відповідає тато, торкаючись своєї червоної краватки з чорними трикутниками. – І які результати?

— Мені сказали, що я підходжу, — не даю Дмитру розкрити рота та обертаюся до нього. Зазираючи чоловіку в очі, говорю: — На роль особистої помічниці.

Заганяю цим Яременка в глухий кут. Тепер у нього ще одна причина взяти мене на роботу, та зі свого боку навіть значно вагоміша. Важко буде пояснювати моєму тату раптову відмову.

А якщо наважиться… Запис у моїй сумці.

Кидаю погляд на тата. Змінюється його вираз обличчя. На тонких вустах з’являється легка усмішка, що є добрим знаком.

Боже, мені сьогодні неймовірно сильно щастить! Напевно, за все життя такого не було.

— Вітаю, Віто, — промовляє тато. – Ще один доказ, що ти у мене велика молодець. Сама прийшла та одразу отримала таку високу посаду.

— Дякую, — на мить відчуваю себе маленькою дівчинкою, яку батьки хвалять за одинадцятку з математики.

— Дмитре, я сподіваюся, що співбесіда чесно проходила? Не дав Віті перевагу через те, що вона саме моя донька? – цікавиться він у нього, не приховуючи радості в голосі.

— Ні, — відповідає той. – Усе проходило без додаткових балів. Віта чесним шляхом отримала цю посаду. Вона дуже здібна дівчина.

Уявляю, яка війна точиться всередині Яременка, коли він це говорить. Цими словами він капітулює переді мною. Білим стягом махає.

— Ну, тоді я вдвічі задоволений, — з ще сильнішою бадьорістю каже мій тато. – Для Віти робота з тобою стане чудовим досвідом. Якщо чесно, — він переводить погляд з нього на мене, – я вже з цього літа, доню, хотів тебе почати долучати до бізнесу – взяти до себе. Але сталося краще. Я радий, що так.

— Ага, — нахиляю свою голову у праву сторону.

— Новина ця добра, — не дає утворитися мовчанці Яременко. – Можна її до вечора обговорювати, але, на жаль, справи не чекають. Прошу тебе, Олександре, з твоїми людьми пройти до конференц-зали – зараз я покличу свого заступника, і ми обговоримо спільний проєкт. А тебе, Віто… Поки посидь у приймальній біля Мар’яни. Коли ми все обговоримо – тоді й розглянемо деталі нашої роботи.

— Гаразд, — лунає коротке від мене.

Вони йдуть, а тато, який проходить повз, торкається мого плеча й тихо вимовляє:

— Ти молодець, Віто. Я тобою пишаюся.

Далі він зникає, і я залишаюся одна на коридорі. Тільки зараз помічаю, як сильно колотиться моє серце в грудях, яке навіть, коли я гепаюся на диванчик у приймальній, не думає заспокоюватися, а ніби навпаки – лише розганяється.

Яременко

Сиджу в конференц-залі та намагаюся думати про роботу, справи… Утім, ніяк не виходить. Я всіма думками повертаюся до того вечора в клубі…

Зараз кляну себе за слабкість і те, що просто не встав та не поїхав додому, а щоб не так кисло було – міг би повію на всю ніч замовити та уявляти на її місці Віту.

Але ні.

Наче сам біс попутав – піддався пристрасті. Провів із нею ніч…

Не приховую – мало. Дуже мало було. Хочеться ще. А щоб не спокушати себе — саме тому вранці тихо пішов і залишив…

Неважливо.

Найгірше почалося далі.

Вона донька Пелеха! Якби я це знав – минав би її не просто десятою дорогою, а сотою!

Чи мільйонною!

Але навіть не це найбільший армагедон, а сама Віта…

Імпульсивне торнадо, яке не бачить перешкод – йде туди, куди хоче, та бере, що бажає. У цьому жорстокому світі це доволі гарна риса. Можна завдяки такій шаленій напористості досягнути найвищих вершин, але треба ще голову вмикати, а не лише емоціями керуватися!