Глава 9.3

Либонь, якби замість мене чупакабру та корабель із інопланетянами побачив, менше б емоцій мав, аніж від моєї постаті, яка зараз перед ним.

Перші секунди я не рухаюся. Просто дивлюся на нього, а він округленими очима позирає на мене. Насолоджуюся його шоком.

Ну, хай куштує такі емоції! Сповна!

Він, думав, що вже спекався мене?

Ні!

Я зачиняю за собою двері та впевнено проходжу всередину кабінету. Спеціально гучно цокаю підборами, щоб не думав, що йому це лише здається.

Коли доходжу до його темного стола – тягну стільчик на себе.

Сідаю на нього та дивлюся у його очі, які він опускає, та до рук бере резюме, яке йому принесла секретарка.

Обличчя чоловіка напружене – кожний м’яз вібрує, а особливо руки, які тримають два папірці, що скріплені між собою червоною скріпкою. Він так сильно стискує пальцями папір, що коли кидає документ на стіл – на ньому видно сліди.

— Не очікував побачити? – починаю зі запитання нашу розмову.

— А як ти думаєш? – підіймає він голову та відкидається на спинку крісла. Дивиться на мене з-під лоба.

— Думаю, що не очікував, - зауважую.

— Для чого ти тут? – ставить він таке питання.

— Прийшла розповісти, як вчора провела вечір, - закидаю я нога на ногу. - Вовколинський запросив мене на ще один танець та навіть…

Я зупиняюся. Нижньої губи торкаюся вказівним пальцем. Помічаю, як Дмитро ще більше напружується. Примружує погляд до щілинок. Вуста стискаються, а правою рукою поправляє свій чорний піджак.

— Навіть не поцікавишся, що було далі? – я перестаю торкатися пальцем губи, висмикую з його органайзера ручку й кручу в руках. Роблю це для заспокоєння, бо в мені емоції та хвилювання сальсу танцюють.

— Мені однаково, – холодно відповідає, додаючи: – Це твоє життя.

— Та невже? А мені здається, що ти хочеш знати, що було далі. І не тільки це хочеш…

Між нами, мов застигає час, який  розморожує його відповідь:

— Ти маєш рацію… Не тільки це хочу, Віто…

Яременко встає з крісла, а до мого прискореного серцебиття додається ще з десяток ударів. Прямо цей м’яз виривається з грудної клітини. Зараз вискоче…

Думки у голові хаотичні, а коли чоловік підходить до мене, пальцями торкається мого плеча та вже тримає за підборіддя, обпікаючи теплом, вони стають рожевими й солодкими…

Я перестаю навіть дихати. Тону в його очах. Очікую почути, що…

— Хочу викинути тебе зі свого офісу, в який ти потрапила незаконно… Ти не Алла Приходько.

Заливає мої мрії чорною фарбою, і я… Із трепетливих відчуттів, які за ці декілька секунд розквітнули в моїз грудях, переходжу в інший стан…

— Ти не зможеш мене викинути, Дмитре, - твердо кажу, а іншою рукою стискаю клатч, який лежить на моїх колінах.

— Віто, мені здалося, що вчора ми все обговорили. Дійшли до згоди, яка звучала так: "все треба забути", - він продовжує торкатися мого обличчя та дивитися мені в очі. – Хіба не так було?

— Правильно говориш, - я направляю розмову в інше річище. – Я забула про все…

— Але якогось чорта сидиш у моєму кабінеті, – не забирає від мене руку, а тим паче погляд. Буравить ним.

— Сиджу, бо хочу в тебе працювати, – кажу свій план йому в очі, який вчора прийшов до моєї голови, а сьогоднішнє везіння його немов… Не знаю. Ніби сама доля шепоче, що так має бути.

Я, звісно, несильно вірю в долю та все подібне, але такі збіги, як сьогодні… Після них навіть попри скептицизм починаєш вірити у подібне…

— А ти думаєш, що я тебе візьму? – підіймає брови.

— Так, – впевнено відповідаю. – Візьмеш. Ще потім не захочеш відпускати.

— Не візьму, – говорить своє зі ще більшою впевненістю. – Я шукаю працівницю від двадцяти п’ять років із вищою освітою та щонайменше з одним роком стажу роботи. Ти не підходиш… За всіма параметрами.

— Підходжу, – скидаю його руку зі свого підборіддя. Встаю. Відходжу та опиняюся біля вікна. – Маю дещо, що одразу зробить мене ідеальною кандидаткою.

— І що це таке? – складає руки на грудях.

— Зараз дізнаєшся, - виймаю телефон з клатча та шукаю запис. Ось він перед моїми очима…

Перед тим як тицьнути на нього, кидаю погляд на Яременка. Він спокійно очікує. Мабуть, не думає, що я щось таке маю проти нього.

Я натискаю на програвання запису.

Кабінет наповнюють наші голоси, а точніше, вчорашня розмова в авто.
Я слідкую за Дмитром.

Коли я зайшла до кабінету, то він був шокованим… А від запису ця емоція множиться на сто, а також до неї додається вагон люті.

Яременко не чекав такого від мене.

— Думаю, що після цього на всі ці пункти можна закрити очі. Вони не такі важливі. Головне, щоб людина працювати бажала.

— Віто, видали це, – не слухає мене. – Негайно!