Глава 9.2

Дерев’янію. На щастя, ноги не підгинаються. Стою міцно.

— Ви мене чуєте? – набридає йому чекати, а я розумію, що охоронець дуже нетерплячий. Секунди навіть не пройшло, а він вже відповіді вимагає.

— Чую, – тремтить мій язик. – Я прийшла…

— На співбесіду? – додає швидко питанням, що…

Якщо чесно, в цьому й полягає мій план – змусити Дмитра взяти мене на роботу. Утім, я в інтернеті не знайшла, що його компанія шукає працівників.

Тому думала наступним чином проникнути – сказати, що я від Олександра Пелиха (мого батька) – документи важливі привезла. Але якщо охоронець сам це озвучує, не буду сперечатися.

— Так, – киваю. – Саме на неї й прийшла…

Усміхаюся, руки приліплюю до свого тіла, аби не показати тремтіння.

— Ну то одразу б так і сказали, – цокає язиком та киває головою. – Вам на головний офіс – п’ятнадцятий поверх. Я попереджу рецепцію.

— Щиро дякую, – проходжу та… Ось той випадок, коли все складається чудово.

Швидко доходжу до ліфта, в якому наодинці підіймаюся на той п’ятнадцятий поверх.

Тремтіння від хвилювання витісняє ейфорія. Моє серце гучно стукотить у грудях, і стає жарко. Мої щоки горять, як два вогнища. Вони починають палати ще дужче, коли ліфт розсуває дверцята – я в офісі.

Офіс нічим неособливий – світлий, стильний та чистий.

Тільки я підходжу до рецепції – до мене одразу звертається руда жінка:

— Добрий день. Ви на співбесіду? Алла Приходько? Правильно?

— Так, – без роздумів навішую брехню на її вуха.

— Добре, ви перша. Зараз проведу до кабінету Дмитра Валерійовича… Але прохання на майбутнє – прикріплюйте фото.

— Добре, – киваю і бачу в її руках резюме, в якому нема фото.

Боже… Мені не просто щастить, а неймовірно… Фортуна мені не просто усміхається, а за руку тримає та веде до бажаного!

— Ходімо, - говорить працівниця рецепції.

Жінка йде, а я жваво крокую за нею. Хвилину петляємо коридорами, а потім заходимо у прозорі матові двері. Заходимо в приймальну, в якій сидить чорнява дівчина.

— Мар’яно, це Алла Приходько – на співбесіду, - говорить руда та кладе резюме на стіл.

— Добре, зараз повідомлю, - відповідає.

Жінка йде з приймальної, а дівчина звертається до мене:

 — Поки присядьте на диван. Дмитро Валерійович прийме вас через десять хвилин. У нього зараз важлива онлайн-нарада.

— Добре, - я приземляюся на диванчик.

Час витрачаю на телефон, який витягаю зі сумочки. Читаю новини – дізнаюся, що у світі робиться. А загалом нічого доброго…

— Заходьте, - говорить секретарка через декілька хвилин. Вона виходить із кабінету Дмитра. Помічаю, що вона  перебуває у цікавому стані – вагітна. – На вас чекають.

Я ховаю телефон, встаю, вдихаю на повні легені та проходжу до кабінету, в якому за столом сидить Яременко.

Він перші секунди не звертає уваги на мене. Дивиться в екран, та коли переводить погляд…

Шок…