Глава 9.1

Із цією думкою я лягаю спати й моментально засинаю, а коли вранці розплющую очі, то розумію, що я трохи божевільна. Усе ж може піти не так, як я собі в голові моделюю.

Може…

Але хто сказав, що все має обов’язково піти в гіршу сторону?

М?

Чому не думати про кращий розвиток подій? Для чого метикувати саме про погане?

Тому я сподіваюся саме на позитивне. Налаштовую себе на те, що все буде добре.

А поки це відбувається у моїй голові, то я швидко збираюся на це «діло».

Згортаю своє світле волосся у хвіст, роблю легкий макіяж – крем, пудра та туш. Остання надає погляду виразності.

Кортить одягнути блузку з вирізом до своїх бордових брюків зі завищеною талією. Утім, через «квіти» беру закриту.

Уже спускаюся сходами. Сніданок пропускаю – не до нього зараз, а також від внутрішнього збудження зовсім їсти не хочеться. Навіть апетит не будить аромат кави, який долітає із кухні звабливими невидимими стрічками.

А каву я дуже люблю – неймовірно. Завжди найменший її запах – і в мене прямо щось в голові відбувається. Тягне до нех гірше, аніж магнітом… Проте не сьогодні.

Я взуваю туфлі, хапаю чорну парасольку, бо бачу через вікно, що небом неспішно пливуть сірі дощові баржі, а у місцях, вільних від них, не блакить – білі щільні хмари.

— Віто, а ти куди? — виходить із кухні Лариса, яка навіть вдома ходить із яскравим макіяжем та любить носити сукні. Зараз на ній зелена із рукавами.

А щодо питання…

Правду вона не почує, бо стане тільки більше питань ставити, а ось брехню — так:

— Я їду до університету.

— Для чого? — надпиває з чашки каву. — Навчання ж завершилося. Сесію склала.

— Мені треба до бібліотеки віднести примірник, — вигадую. — Якщо цього не зроблю, наступного року не зможу нічого взяти.

— Ну, в такому випадку — біжи, — пальцями лівої руки потирає червону чашку.

— Угу, — хапаю свій клатч.

— А ти  ту книжку не забула? — дивиться на мою маленьку сумочку.

— Вона… Вона в авто, — швидко викручуюся. — Ще вчора її туди поклала, аби не забути.

— Ну добре… А коли будеш вдома?

— Не знаю, — мої брови ледь на не волосся налазять. — Може, до обіду приїду. А що?

— Хочу поїхати в торгівельний центр. Мені треба на літо купити декілька суконь, а самій не дуже кортить ходити — нудно. Хотілося б, аби ти склала мені компанію.

— Не знаю, чи вийде, — сильно дивуюся з пропозиції, бо ніколи мачуха такого не пропонувала. Вона навіть, коли я була меншою, не ходила зі мною по магазинах. Це робила хатня робітниця, яка ось саме виходить із кухні й турботливо питає:

— Віто, а ти хіба не будеш снідати? Сьогодні я насмажила твої улюблені сирники. Варення є вишневе.

— Не хочу, Євгеніє, — відповідаю і картаю себе за відповідь – я знаю, що вона образиться. — Я поспішаю.

У очах Євгенії виникає очікуваний мною сум, але більше вона нічого не каже. А ось Лариса:

— Ну, я однаково дочекаюся твого приїзду. Сьогодні у мене вільний день. А там подивимося, що вийде.

— Ок, — відповідаю та виплигую на вулицю.

Мене обдуває холодний вітер – крізь одяг пощипує за шкіру. Я аж здригаюся. Либонь, варто було пальто взяти чи піджак. Та не хочу повертатися та знову перетинатися з Ларисою, яка знов щось запитає чи…

Раптово у голові виникає думка, яка… Вона широко розкриває мій рот та зупиняє. Ноги прикипають до землі. Я, звісно, не хочу думати, що воно саме так…

Але здається, що Лариса не просто так мене покликала гуляти магазинами.

Щось задумала?

Що?

Захотіла випадково звести мене з тим Вовколинським? А все під соусом «випадково»?

Якщо так…

Стоп!

Лариса ж учора перестала мене штурмувати думками, що треба вдягати велян та бігти до церкви з тим чоловіком. То чому має продовжувати це робити сьогодні?

Можливо, дійсно захотіла просто взяти із собою на шопінг перший раз у житті, а я тут уже проти неї лихе думаю…

Стуляю назад рота, розвертаюся до будинку, а там відвертаюся й далі продовжую ходьбу.

Коли сідаю в авто та вводжу у навігатор адресу, то мої думки повертаються до мого плану. Сподіваюся на краще. Схрещую всі пальці на руках та ногах.

Через годину я вже ставлю авто біля офісу Яременка й виходжу з нього. Мене знову в обійми загортає вітер, а тут він не з морозними колючками, які мурашки викликають. Тепліший. І загалом погода краща. Сірі баржі уже пропливають по блакитному небу. Більше сонця не затуляють білі хмарки. Ця зірка навіть припікати стає.

Я видихаю, вирівнюю спину та обертаюся до авто. Бачу у склі своє відображення – усміхаюся собі, подумки бажаю везіння та йду, тихо цокаючи підборами.