Глава 8.3

Я вже відчуваю її пальці на моїй шиї, а саме, як довгі мигдалеподібні нігті безжально впиваються у неї.  Ще й брак кисню стискує легені…

Та це все поки, на щастя, розгортається у моїй голові, яка зайве вигадує. У реальності Лариса нерухомо сидить, чекаючи від мене відповіді… Від неї залежить подальший хід подій. Зараз я керую стрілками, які скерують потяг.

Треба обирати спокійну дорогу. Всіма силами цей конфлікт заливати водою, аби він не переріс у неконтрольовану пожежу.

Бо не хочу з нею сваритися, а також тато… Навіщо йому зараз нерви? І ще після сьогоднішнього випадку, який мене добряче налякав.

До того ж, де б Лариса у той час не була та що б там не робила — це суто її справи, в які я не хочу лізти.

— Мов після дуже інтенсивної пробіжки, - нарешті відповідаю та слідкую за її реакцією. – А навіть якщо не після неї…

— Ти підозрюєш мене у зраді твоєму батьку? – хмикає Лариса, яка залишається досі в тому самому стані — лютому.

— Ні, - брешу. Сподіваюся, що правдоподібно. – А якщо й так було — мені однаково. Ти не моя дружина, аби я тебе пильнувала.

Помічаю, як пальці мачухи стискаються у кулаки, а злість в очах трішки зменшується. Але вона досі помітна, і моє горло під її поглядом досі відчуває нігті.

— Такі зухвалі підозри мені огидні, - каже низьким голосом. – Тим паче чути від тебе, Віточко, а ти мені за ці роки дійсно донькою стала. Я вкладала у тебе всю свою душу. Ставилася з розумінням та терпінням до твого підліткового віку, який у тебе складний був, і ти тільки одним поглядом своїх оченят нерви смикала. Думала, що між нами є довіра, а ти… А ти зараз кажеш, що я з кимось у кущах блудні справи робила.

— Я цього не казала, - відбиваюся. – І…

— Але подумала, Віто, - примружується вона. – Утім, змовчала… Проте, щоб такого не думала, у мене є докази, які, Віто, повністю розвіють твої огидні думки щодо мене!

Слово «мене» Лариса промовляє твердо, що воно аж по вухах б’є. Мачуха розгинає руки – і пірнає до кишені халата. Виймає свій телефон.

Однією рукою тримає девайс, а іншою злісно тицяє. Чую, як вона розблоковує – щось шукає.

— Ось, дивися, - розвертає вона телефон екраном до мене й тицяє мені під носа. Я трішки віддаляюся – важко читати з такої близької відстані. – Доказ, що я не така, як ти собі подумала! Я розмовляла з нашим сімейним лікарем – Андрієм Антоновичем!

Нарешті фокусую погляд на екрані. У журналі викликів чітко зафіксовано, що Лариса зробила до нього виклик.

Доказ…

— Описала йому, що сталося з Олександром, а також запитала, що робити в подібних випадках, - кипить голос Лариси. – А це, Віто, не робиться за три хвилини. І щоб ти знала – мене весь цей час трясло! Я собі місця не знаходила! Ходила колами по кімнаті… Так нервувала, що аж обкусала свої щоки зсередини!

Вона забирає телефон, вимикає його та кидає до кишені. Відвертає голову, яку ще й догори задирає. Руки складає на колінах та гучно сопе, стискуючи вуста. Її дихання глибоке та часте – бачу, як високо підіймаються груди.

Задумуюся…

Не те щоб я на сто відсотків була переконана, що вона на зраду пішла. Просто запідозрила, що щось не так. А після цих доказів, можливо, все так і було… Проти них не посперечатися. Дзвінок зафіксований.

Переживала — помада не витримала нервів, і розчервонілість щік має пояснення. Та і поведінка Лариси зараз – злість з образою.

Ще й за ці всі роки вона ніколи в мене не викликала підозр, що може зраджувати моєму татові, а у нього — тим паче. Ніколи не помічала між ними скандалів чи дрібних сварок.

Ніколи.

Не приховую, що було те, що бентежило. Перше — чимала різниця у віці, адже вони разом зі сторони виглядали, наче донька та батько. Хоча зараз це не так видно. Юність пішла з обличчя Лариси.

А друге, що викликало питання, — це те, що якось батько дуже швидко з нею зійшовся. Фактично через три місяці після смерті мами, а ще через два було весілля.

Я найбільше інколи злилася через друге. Інколи, бо ж Лариса спочатку дуже доброю здавалася, але одночасно душило те, що так швидко тато знайшов заміну мамі.

Згодом я зрозуміла, що їхні стосунки так закрутилися, бо тато хотів заповнити порожнечу, яка виникла після смерті мами. Вирішив заповнити її Ларисою, а ще роботою.

— Вибач, - кажу мачусі. – Просто ти мене дуже сильно розізлила з цим Дем’яном та насильним підштовхуванням до нього. Від нього мене верне. У прямому сенсі цього слова.

Вона обертається до мене. Вираз обличчя змінюється. Він уже в Лариси нейтральний, як і голос, що стримано відповідає мені:

— Віто, я просто стараюся для твого щастя…

— Ларисо, я сама, - уриваю її, але вона і мене обриває:

— Якщо він так тобі немилий – не буду наполягати так сильно. Це твоє життя. Але я просто хочу тобі підказати, як правильно. Адже я більше прожила за тебе та щось у цьому житті вже знаю. На мою думку, Дем’ян — чудова партія…

— Угу, - стискаю губи.

— Тому думай… Але добре, аби потім лікті не гризла та подумки себе дурепою не називала.