Глава 8.2

— Поговорити? – дивуюся її словам та закриваю ноутбук, відкладаючи його вбік.

— Так, – підтверджує вона. – Чи ти вже спати лягаєш і не бажаєш говорити? Якщо так – тоді завтра.

Не лягаю ще спати, а також не бажаю балакати. Утім відчуваю, що краще цієї розмови не відкладати. Зараз краще вислухати та ходити без думки, що Лариса щось хоче.

Згадую її прискіпливий погляд, який кинула на мене в будинку… У голові погані думки.

— Можна поговорити, - відповідаю, перестаючи думати про свої здогадки.

Лариса усміхається, що є позитивним знаком, та зачиняє за собою двері. Проходить до кімнати та сідає на край ліжка.

— У тебе колготи затягнулися, - раптово зауважує вона, показуючи на мою ліву ногу.

Я опускаю погляд – дійсно тягнеться стрілка. Не маю уявлення, де її зробила. Хоча, можливо, знаю…

Коли виходила з авто Дмитра біля того куща бузку, то, може, за будяк зачепилася. Вони саме там росли.

— Та пусте, - махаю рукою, а щоб стрілка не муляла очі Ларисі, то змінюю положення ноги та прикриваю її сукнею, яку ще не скинула.

— За такими дрібницями треба слідкувати, - їй не подобається моя відповідь. – Тут стрілка, там голова непомита, волосся вчасно не пофарбоване чи манікюр, якому понад два тижні – уже погане враження. Будуть думати, що ти дівчина, яка не слідкує за собою!

Ховаю руки, аби вона ще до моїх нігтів не причепилася. Моєму французькому манікюру понад три тижні, та повністю видно напівмісяці.

— Але мова не про те, - закладає за вухо пасмо волосся й трішки нахиляє голову вбік. – А про Дем’яна?

— Про якого ще Дем’яна? – дивуюся.

— Про того чоловіка, з яким ти танцювала! – нагадує Лариса та докоряє. – Віто, як ти могла про нього забути!

Ну, його забути нереально, а тим паче слова та певні дії. Утім, це не стосується його імені. Сказала б вона «Вовколинський» – одразу б втямила, що про нього мова, а так Дем’ян…

Пффф…

— Уже згадала, - не відповідаю на її запитання. – А що саме ти хотіла сказати? Викинути його з того списку кандидатів? Якщо так – двома руками «за».

— Ні, - різко заперечує вона, округлюючи очі. – Навіть навпаки… Ти маєш розглянути його кандидатуру значно уважніше.

Я здивована. Настільки, що прочиняю рота й відчуваю, що лоб збирається в зморшки.

— Після танцю він підійшов до мене та сказав, що ти його зачарувала, - не реагує ніяк на мою реакцію. – Навіть додав, що більше, аніж зачарувала – серце у нього стиснулося.

Серце…

Серйозно?

Надуваю щоки. Не хочу говорити, що у нього там таке стиснулося, коли він руку нижче моєї спини опустив.

— Але, - стискує Лариса губи, – ти з ним вчинила дуже жорстоко – він хотів із тобою завтра повечеряти, а ти йому відмовила, та доволі різко. Віто, так нечемно робити. Ти це розумієш?

— А нечемно – руки розпускати, - відповідаю. – Той нахаба, якого я начебто «зачарувала», свої лапи на мою п’яту точку поклав! І говорив про еротичні книги, натякаючи…

— Віто, а що ти хотіла, - уриває мачуха з обуренням. – Якщо чоловіку подобається дівчина, то він не буде розмовляти з нею про транзистори чи про щось інше нецікаве, а кидатиме такі натяки… Це нормально!

— Й руки розпускати також нормально? - додаю, а всередині запалююся від цього, відчуваю злість.

— Не втримався… До того ж, він не під сукню їх тобі запхав. Тому…

— Мені за таку його «милість» треба «дякую» сказати? – пирхаю.

— Віто, ти все занадто гостро сприймаєш… Трішки опустити руку нижче талії – то не розпускання. Це те саме, що почати всіх жонатих чоловіків розстрілювати, що вони в декольте іншим жінкам зазирають, - Лариса підіймає тон голосу, але далі його скручує до спокійного. - Також Дем’ян словами про вечерю дав тобі зрозуміти, що має серйозні наміри, а не просто….

У мене в голові дуже-дуже лихі слова лунають. Така смачна лайка звучить, що якби стала говорити це язиком, який свербить…

Лариса б отримала культурний шок.

— Не закочуй очі, Віто, - гримає жінка. – Зараз ти тут носом крутиш, а Дем’ян сидить вдома у розбитому стані. Переконана, що, може, й шкодує, що трішки переступив межу. Але це не означає, що треба одразу відштовхувати! Перша зустріч не завжди дає змогу повністю оцінити людину – треба більше одне одного пізнати, а вечеря для цього – ідеально.

Я погоджуюся, що перша зустріч може не в тому світлі показати людину. Пам’ятаю, як вперше побачила Ларису. Вона здавалася мені також доброю. Ніби фея з мультиків, а насправді… Не назвати, звісно, злою мачухою, але…

— Тому, Віточко, ти маєш дати йому ще один шанс – реабілітуватися у твоїх очах… І взагалі, якщо будеш такі вимоги до всіх чоловіків виставляти, то все життя будеш із котами жити!

— Не хочу давати йому шанс, - я навіть не думаю піддатися Ларисі. – І навіть не через те, що сказала… Він просто мені не подобається, а також старий…

— Йому всього тридцять сім – саме нормальний вік. Нагулявся, дурня з голови вивітрилася… Бо ці однолітки – діти. Я бачила твого Віталія… Хлопцю дев’ятнадцять, а по розвитку – п’ять рочків. Тому завжди треба старшого брати, якщо ти хочеш саме чоловіка, а не дитину!