Глава 8.1

На моїх вустах вимальовується хитра усмішка — кутики високо підіймаються, а всередині лунає радісна пісня, повністю заповнюючи мене.

Мій план здається не просто чудовим, а геніальним, з якої сторони не подивитися на нього. 

Я обертаюся та йду шукати батька й Ларису, аби сказати, що вже їду додому. Дорогою думаю, яку правдоподібну причину назвати, бо ляпнути, що просто втомилася, не підійде.

Либонь, це буде найбанальніше та найпростіше — дуже сильно болить голова. Але перед цим треба перестати усміхатися. Варто скривитися для правдоподібності.

Я обходжу залу декілька разів — тата й Ларису, мов корова язиком злизала. Ніде немає.

Куди вони поділися?

Головне, що отой Вовколинський п’ять разів на очі потрапляв, а ось вони… Щось мені це не подобається.

Лише через десять хвилин  бродінням залом я бачу Ларису, яка швидко кудись іде.

Я перехоплюю її, тримаючи за руку, щоб зупинити, і кажу:

— Де ви пропали? Я вас шукала… Де тато?

Лариса переводить на мене погляд, який…

Він, мов гострі ножиці, ріже мотузки, що тримають мої нутрощі. Ось вони роблять «чик» — і все падає додолу. Гепається у мої п’ятки, які холонуть від страху.

Я боюся почути, що вона зараз мені скаже. Неймовірно боюся. Мене аж всю кидає у тремтіння та частково — у спогади…

У ті спогади, коли я дізналася про смерть мами.

Це був сильний перший удар, а наступний виявився ще гіршим — від мене тоді приховали ту новину. Цілий місяць рідні вдавали, що все добре, а тато, який дзвонив мені, говорив, що мама постійно мені привіт передає.

А чому він дзвонив?

Коли мені було десять років, мене на все літо відвезли до бабусі, татової мами, в Одесу. Точніше, відвезла мама, а забирав уже тато… І тільки тоді він сказав правду.

Пам’ятаю, як ми сиділи в авто, а він лепетав мені, що вона на небі, бачить мене… І казав, що не треба плакати, бо мама також буде пускати сльози у вигляді дощу.

Звісно, я ревіла, не вірячи його розповідям про дощ. Десятирічні діти не такі дурні, як думають дорослі. Не вірять у рожеводупих янголів на небесах і те, що там всі померлі рідні сидять.

— Ларисо, що сталося? – питаю в неї голосом, що тремтить. – Де тато?

— Усе, на щастя, обійшлося, — відповідає мачуха. – Дали таблетку, і серце попустило…

— Серце? – дивуюся я, адже у тата ніколи не було з ним проблем.

— Так, — киває вона. – Зараз йому ще трішки полегшає — і поїдемо додому.

— Я з вами поїду…

Лариса розкриває рота — хоче щось сказати, але передумує. Киває.

Ми їдемо додому через двадцять хвилин. За цей час татові стає набагато краще. Зникає його блідість, яку я застала, коли зайшла до кімнати, куди його відвели, і він може нормально йти.

Хоча до автівки я на всяк випадок веду його за руку, а тато всю дорогу віджартовувався, що з ним усе добре… Спихає свій кепський стан на те, що випив більше коньяку, ніж треба.

—П’ята чарка була зайвою, — говорить тато, коли я доводжу його до авто, і нам відчиняє дверцята водій. – Буду знати, що моя норма — чотири.

— Тату, в твоєму віці вже взагалі треба тільки сік пити, — зауважую я. – А не п’ять чарок коньяку!

— Доню, та я ще непробивна стіна, — залазить він у авто. – Усе добре зі мною. Один камінчик, що вилетів зі стіни, не рахується.

— Хочеться в це вірити, — сідаю біля нього. – Але, щоб ця стіна не розсипалася, сходи до лікаря.

— Угу, — киває він головою.

— Як ти, коханий? – раптом питає Лариса. Вона ці двадцять хвилин була невідомо де і тепер розміщується на передньому сидінні.

Жінка обертає голову до нас. У її вигляді багато чого не так. Червона помада місцями розмазана за межами вуст, а зачіска не так ідеально лежить… І щоки якісь вишневі, наче вона з рум'янами переборщила.

— Усе добре, — усміхається тато. – Я повний сил. Хоч у цю мить можу взяти рушницю та піти на полювання.

Полювання… Одна із пристрастей мого тата. Лариса ще щось питає, але я очима прилипаю до її обличчя. У голові виникають дивні думки. А також питання: де вона була весь цей час?

Лариса помічає мій прискіпливий погляд і питає:

— Віточко, щось не так?

— Ні, — похитую я головою, а всередині… Де б вона не була ці двадцять хвилин, добре, що з татом усе гаразд. А він уже із захопленням у мільйонний раз розповідає свою улюблену історію про те, як лише одним ножем поборов дикого кабана, що вночі напав на нього.

Вдома мій настрій значно покращується. Тривога покидає моє тіло. Я згадую про свій геніальний план.

Для цього вмикаю свій ноутбук та  набираю у пошук прізвище «Яременко». І тільки-но натискаю «шукати»…

У двері хтось ритмічно стукає, а після мого дозволу я бачу Ларису, вже без косметики та в домашньому одязі.