Глава 7.3

Я задоволено усміхаюся, дивлячись на свою руку, що застигла на півдорозі до келиха з білим вином.

Хм…

Мій танець із тим Вовколинським подіяв на нього сильніше, аніж я могла собі уявити. Аж підійшов до мене.

Отже, виходить, що він лютував не як перша травнева гроза. Слабке порівняння. Мабуть, у ньому вирувало торнадо, перемелюючи його зсередини на борошно.

А його поведінка зараз…

Робить ситуацію ще очевиднішою.

Я таки тягнуся до келиха з вином, а коли тримаю його в руках – обертаюся до Дмитра, перетинаючись з його поглядом, який…

Він у нього роздратований. Хоча зовні Дмитро здається спокійним.

— Які ще халепи? – роблю маленький ковток, удаючи, що нічого не розумію. – Що я вже такого поганого зробила?

— А ніби ти не розумієш? – він дивиться просто на мене. Пропалює, як пучок світла, сфокусований лінзою. Пече.

— Не розумію, — стинаю плечима і дивлюся на нього, помічаючи, як вогонь не тільки люті, а й ревнощів, що вперше блиснули, коли біля мене стояв той чоловік, звивається в його зіницях багряними язиками. Химерно закручується.

— Від таких людей, як Вовколинський, треба триматися якнайдалі, а тим паче такій ніжній особі, як ти, — тихо говорить він, і його голос ледь перебиває музику. Утім, я чітко його чую.

— І чому? – знущаюся я з Дмитра. – Що в ньому поганого? Наче ж приємний чоловік і…

Далі не продовжую, бо від власної брехні язик терпне, мов від терену, і відмовляється говорити.

Либонь, якби в мого язика були очі, руки й обличчя, то він би перші закотив, а другими з дзенькотом ляснув себе по писку.

— Приємний, — хмикає Дмитро. – Не знаю, де ти в ньому таке побачила. Але краще оминай…

— Так поясни мені, чому саме, — хитаю я келих, трішки нахиляючи голову і дивлячись на вино, що стікає по стінках. – А то все говориш: «оминай» та «оминай». Дай мені чітку причину для цього уникання.

— А хіба на пляшці з гальмівною рідиною пишуть, чому саме не можна її пити? – кидає він зустрічне запитання.

Я пирхаю. Викручується, як може. Ще той хробак…

Не хоче відкрито показати, що ревнує. Тому й вигадує абстрактні лякалки, аби я не підходила до цього Вовколинського…

Ні, я, звісно, й сама відчуваю, що цього кандидата треба кидати в чорний список, бо мене від нього на фізичному рівні верне.

Але хай пояснить мені чітко.

— Ніколи не читала, що там написано… А також ти порівнюєш непорівнюване, — я зупиняюся, щоб подумати. Декілька секунд мовчу, а після них випалюю:

— Чи, може, ти ревнуєш? М? І тому кажеш мені не зв’язуватися з ним? Боїшся, що я за нього заміж вийду, а ти будеш у подушку рюмсати? А це можливо… Лариса його рекомендує мені в наречені.

Яременко смикається, на мить переводить погляд у глиб зали, але очі швидко повертаються до мене, а разом з ними і слова:

— Не ревную, Віто. Просто бачу, що ти дурниці чиниш… А чому не можна… Тобі хіба потрібен чоловік, який різними збоченнями захоплюється? А також відвідує спеціальні клуби, аби їх реалізовувати?

— Якими ще збоченнями?

— Такими, які тобі точно не сподобаються, — говорить він загадками.

— Цікаво... А ти звідки знаєш? – примружуюся. – Невже теж чимось подібним захоплюєшся? Ходиш у ті загадкові клуби?

— Не ходжу, бо, на щастя, не маю в такому потреби… А звідки знаю — чую, що люди говорять.

— Ммм, — киваю головою. – Ну, щоб ти знав, люди можуть говорити все, що їм заманеться та спаде на думку. Навіть найбільші дурниці. А якщо ми вже про плітки заговорили, то чому ти ворогував із моїм батьком? І що вас помирило?

Чоловік застигає. Стискає вуста, а я у відповідь складаю свої в легку посмішку і легенько прикушую нижню губу.

Чекаю.

— Помирив нас час, а щодо конфлікту, — пояснює Яременко, а пальцями правої руки торкається правого вуха, — то він стосується бізнесу… Деталі не хочу розповідати, бо ти їх не зрозумієш.

— Мені здається, що ти брешеш, — кажу свою думку, бо й справді так вважаю.

— Твоє право, — стинає він плечима й питає: – Я вже думаю їхати. Тебе завезти додому?

— Ні, я ще хочу побути, — притуляю келих до вуст, але він неочікувано забирає його в мене та каже:

— Ну тоді, Віто, не напивайся, бо тут різні піраньї ходять. Не тільки Вовколинський — тримає він уже мій келих.

— Ну, то залишся зі мною, — скорочую я відстань між нами одним кроком. – Будь рятівником від них…

Між нами  вібрує напружена пауза, яка невідомо чим закінчиться… А поки вона триває, я вдихаю його парфум, дивлюся на вуста, які минулої ночі мене цілували…

— Не можу, хочу відпочити перед роботою, — відповідає він, роблячи крок назад. – А тому краще прислухайся до моєї поради. Поганого тобі не бажаю.

Не даючи мені навіть відповісти, він іде. Його постать швидко зникає в натовпі. Я пирхаю…