Глава 7.2

Розумію, що зараз проводжу певну аналогію: учора танцювала з Дмитром, аби показати Віталію, що в мене все добре, а зараз — із цим Вовколинським…

Але що зробиш?

Життя бентежне. І воно не карає за повтори.

Ставлю майже порожній келих на тацю і неохоче даю свою руку чоловіку, який міцно схоплює її своєю лапою. Тягне мене танцювати.

Краєм ока бачу, що Лариса ледь не світиться від щастя. Либонь, уперше на її обличчі задоволення мною, бо я зробила те, чого вона хотіла. А ось Дмитро відвертається. Розмовляє з якимось чоловіком.

Ну і нехай.

Може, він і не дивиться, але побачив головне, і я переконана, що всередині він злиться. Лютує, як перша травнева гроза, яка не тільки сильним вітром голови зносить та до останньої нитки вимочує рясним дощем, а ще й градом дає по плечах. Великим, як куряче яйце.

— У вас доволі гарні очі, — говорить Вовколинський, кладучи руку на мою талію.

— Дякую, — холодно відповідаю чоловіку, якого мені якнайшвидше хочеться позбутися. Його парфуми з тютюном.. викликають у мене неймовірну нудоту.

— Я бачив, що ви приїхали з Яременком, — продовжує він діалог. – І дуже здивувався від цього факту.

— Чому? – його питання змушує мене продовжити розмову, а всередині…

Як же цікаво виходить. Ім’я дізналася від батька, а прізвище — від чоловіка, якого мачуха мені в наречені набиває.

— Ну, через те, — він дивиться мені в очі своїми чорними очима, — наскільки я знаю, то твій батько, Олександр Пелих, останні років із десять мав не дуже добрі стосунки з Яременком. Вони ворогували.

— Ворогували? – не очікувала таке почути. – А чому?

— Цього я точно не знаю. Тільки плітки чув, які шепотіли за спинами. Різні та багато…

— Які саме? – прокидається в мені гігантська цікавість.

Він хижо усміхається, і від цього його тонкі губи стають ще тоншими.

— Розповісте? – питаю.

— Можу й таке зробити, — вкрадливо говорить він та скорочує відстань між нами майже вдвічі. Ці парфуми…

Я затамовую подих і чекаю, коли він продовжить. А чоловік, як на зло, лише тягне час.

— Уважно вас слухаю, — не витримую я і видихаю ці слова, залишаючись без повітря в легенях, але вдихати не поспішаю…

Та доводиться. Голод за киснем душить. Вдихаю… Тепер стримую бажання блювати.

— Там дуже багато різного – не вистачить одного танцю, аби все розповісти, — говорить він так тихо, мов боїться, що хтось нас почує. – Але якщо, наприклад, ви погодитеся зі мною завтра повечеряти, я розповім кожну плітку, яка шепотілася. Навіть найнепопулярнішу.

А Вовколинський — хитрий лис. Втямив, що мене це зацікавило, а тепер хоче підсікти, як карасика, що проковтнув гачок із черв’ячком.

Утім, не вийде.

Я вже не настільки дурна рибка, аби повестися на це, а тим паче на чоловіка, від якого мене на фізичному рівні верне.

Ковтаю вино, що підступає до горла. Гидкий стан.

— Ну що, Віто, завтра підійде, якщо я вас о восьмій заберу? – його наполегливість обурює, як і рука, яка раптом з талії сповзає нижче. Аж до сідниць…

Свербить бажання врізати йому ляпаса по його лисячому писку, а потім коліном по дзвонах вліпити, аби він загорланив на всю залу, хапаючись за найдорожче, що природа дала.

Та я лише зціплюю щелепи, намагаючись стримати свою злість. Якщо я таке викину… Усі косо глянуть, а вдома я від батька та Лариси отримаю за те, що зганьбила їх. Я ж не доведу, що він поводився розпусно.

А він досі продовжує свої свинські дії!

— Ні, — твердо відповідаю й наступаю йому на ногу, очікуючи, що він хоч так свої брудні лаписька прибере. Та цьому слону моя дія — те саме, що на нього комар сів. Байдуже.

— Чому? Невже вам нецікаво дізнатися? – спокійно питає він, хтиво стріляючи очима.

— Краще книжку почитати, аніж збирати плітки, які потрібні, мов торішній сніг бобру, — роблю ще одну спробу наступити йому на ногу, але не виходить. Промахуюся.

— Ну, можна не про плітки говорити, а про книжки, — намагається він підсікти мене так. – Я люблю очима по словах бігати та можу багато розповісти з прочитаного.

— Та невже? І що саме читаєте? – питаюся в цього брехуна.

— Різне, але надаю перевагу чомусь еротичному. Можу порадити декілька цікавих творів. Хочете?

— Таким не цікавлюся, — усміхаюся я, а в горлі вже клубок стоїть. Знову те вино підступає. Як же нудить від цього чоловіка!

— Невже така велика дівчинка досі казочки читає? – впивається він у мене очима.

— Так, — різко відповідаю і вже щосили даю йому по нозі.

Виходить!

Він кривиться.

Нарешті я якось на нього дію, адже й рука його ковзає догори. І, на щастя, ще й пісня перестає грати. Інша починається.