Глава 7.1

Тихо зачиняю дверцята автівки. Либонь, він зараз думає, що просто так мене спекався. Відчуває себе переможцем, але ні.

Дмитро лише здається переможцем, насправді ж він у програшній позиції, адже у мене є запис, який дозволить керувати ним, мов лялькою.

Хоча поки я не знаю, як саме це має бути. Недарма я сказала, що план майже готовий, але водночас і вказала, що перший крок — запис — стане ключем до всього іншого.

Проте зараз я не знаю, що робити. Щось той ключ нічого не відмикає.

Вдихаю на повні легені аромат бузку, що росте поряд, пропалюю фіолетові квіти очима й…

— Віто, я дуже радий, що ти увімкнула голову та все зрозуміла, — замість того, щоб почути, як його автівка від’їжджає, до моїх вух пробирається голос Дмитра і б’є своєю неочікуваністю.

Я обертаюся до нього та слухаю далі.

— Але тобі сьогодні доведеться потерпіти мою присутність на заході. Буде дуже дивно, якщо ти з’явишся там одна, без мене. Не хочу завтра пояснювати твоєму батьку, чому саме так сталося. Також не бажаю в його очах постати безвідповідальним.

Я згортаю язик у трубочку, шукаючи в голові справжній мотив його слів. Щось мені здається, що він просто не хоче мене відпускати, а не те, що сказав… Та запитати про це я не наважуюся. Він має вірити, що я показую білий прапор.

— Якось аж занадто ти боїшся мого батька, — складаю руки на грудях. – Але добре, потерплю. Треба ж залишатися людиною.

— Дякую, — обходить він автівку та відчиняє мені передні дверцята.

Я мовчки сідаю. Ми їдемо.

Наша поїздка проходить у тиші, яка мені не заважає, бо я вся в роздумах. Думаю, як вдарити цим записом по нахабі та як правильно його «покарати».

Треба все зробити хитро. Цей запис має бути не прямою причиною, а лише обставиною… Хочу, аби він сам повзав на колінах переді мною, зійшов від мене з розуму…

Отже, виходить, що я хочу його в себе закохати?

Так…

Саме так.

Чи не жорстоко я вчиняю?

Ні. Я ж не збираюся розбивати йому серце. Такої мети немає, до того ж я знаю, як це боляче. Та й Дмитро мені також подобається і викликає цілу хмару емоцій.

Просто хочу помучити. Трішки.

І взагалі… Він частково сам винен – не варто було вчора так витріщатися на мене, а потім усю ніч зачаровувати!

Аж дивно…

Дмитро вчорашній та сьогоднішній – дві різні людини.

Чи, може, такі кардинальні трансформації через мого батька? Невже він так боїться, що той розізлиться?

Поки я це все проганяю в голові, авто зупиняється, що витягає мене з думок. Повертаю голову – ми приїхали до місця проведення заходу, а саме до розкішного заміського будинку.

Якщо чесно, то я навіть не знаю, з якої нагоди це свято, та й не маю бажання знати.

Невдовзі ми всередині. Тут, як і на інших подібних заходах, панує пафосна атмосфера, і до смерті нудно. Звідси не просто хочеться піти — воліється втекти.

Але не можу – зі мною мій «якір».

Насамперед ми підходимо до моїх рідних. Таким чином ніби «відмічаємося у журналі», що ми є, – ставимо собі «плюсик», а далі…

Ми тримаємося разом хвилин п'ятнадцять, після чого я опускаюся на диван, тримаючи в руках келих із червоним вином, а Дмитро вітається зі своїми знайомими.

Я час від часу кидаю на нього погляд, куштуючи солодке вино, та продовжую тонути у своїх думках.

Наче ж і фантазія в мене непогана, а зараз у голові зовсім порожньо… Хоч як напружую мозок.

Відвертаюся вбік. Крізь натовп бачу акваріум. Там плавають кольорові рибки та…

— Віто, бігом підіймайся, — несподівано чую голос Лариси, яка стоїть біля мене. – Хочу тебе з деким познайомити.

— Ларисо, я не хочу, — підіймаю голову. – Не чіпай мене…

— Віточко, хутко піднялася, — суворіше каже вона. – Він дуже гарна партія…

— Не треба мені шукати партій, — опираюся я мачусі.

— Ще й як треба, — наголошує. – Тобі давно час шукати чоловіка, а такі заходи — чудове для цього місце.  Навіть прекрасне. Тут серйозні та стабільні чоловіки. Саме такі, які тобі потрібні для майбутнього, а не такий, як отой Віталій був!

— Ларисо, мені дев’ятнадцять, а не сорок, щоб уже нервово думати про заміжжя, — намагаюся я словесно відбитися.

— Я тобі не кажу, що вже завтра треба велян на голову чіпляти, але придивлятися вже можна, щоб мати гарний список, з якого потім можна було б обрати найкращого, — гримає вона, стискаючи червоні вуста, і рукою поправляє моє волосся.

Закочую очі. Тепер буде ще одна причина, чому я не любитиму бувати в таких місцях, — через клекотання Лариси.

Шкодую, що розповіла їй про своє розставання з Віталієм, бо коли я ще була з ним, то вона такого не робила (не знайомила з чоловіками), а просто бубоніла, що він мені не пара, і щоб я не думала з ним у ліжко лягати…