Глава 6.3

Я слідкую за ним, пильно відстежуючи його реакцію на мої слова. Перше, що у нього виникає, — щирий подив. Він підіймає свої темні брови. Після цього з’являється посмішка та слова:

— Ти думаєш, що я на це погоджуся?

— У тебе немає варіантів, — впевнено даю відповідь. – Ти сам запитав, що тобі зробити, аби я перестала злитися. Тому я озвучила свої бажання.

Дмитро після моєї репліки мовчить, і…

Ну, я не зовсім наївна. Коли озвучувала це бажання, то розуміла, що ймовірність його виконання вкрай маленька. Але, як каже мій тато на свій лад: хто не ризикує, той потім не їсть омарів.

Тому й пішла на такі дії, а дівоча мрійливість додатково шепотіла, що, може, все й вийде…

Не вийде.

Бо він взагалі хоче стерти це з пам’яті. Помилка.

А я не розумію, чому саме так.

Нареченої немає, а тим паче дружини з дітьми… Що його змушує так чинити?

Невже мій тато? Боїться, що він дізнається та розірве їхні угоди? Чи що там у них у справах…

Виходить, мій тато — це той важіль, що…

Я ні на мить не забуваю, що Дмитро мені нічого не обіцяв, але така зустріч, яка сталася сьогодні, — її навіть спеціально не вигадаєш. А те, як смикає всередині, — говорить, нічого в житті не буває просто так… Це знак.

А ще зверху розлючення й бажання покарати цього чоловіка, який так повівся зі мною.

Уже маю в голові майже готовий план. Поки що бачу лише перший крок, але він — ключ до всього іншого. І для цього треба…

— А щоб поцілунок був солодшим, нанесу на губи бальзам з ароматом чорниці, — відвертаюся від нього та відкриваю сумочку…

Ну, звісно, мій план полягає не в тому, аби намастити губи щедрим шаром блиску… Я непомітно розблоковую свою «жабку», змахую пальцем убік і вмикаю диктофон…

Він у мене завжди на головному екрані — часто потай записувала лекції в університеті, а вдома ще раз переслуховувала. Так робила, якщо це стосувалося якихось важких тем.

Диктофон рахує записані секунди. Я виймаю бальзам, і тільки-но… Тільки-но хочу його розкрутити — Дмитро притягує мене до себе. Косметичний засіб вилітає з рук, сумка падає на підлогу, а мої губи фактично впираються в його вуста.

— Обіцяєш, що поцілунок та побачення знівелюють твою злість за те, що вранці я в очі не подякував за ніч? – одна його рука заривається в моє волосся, а інша лежить на талії. – І це тоді дасть змогу тобі забути, що ми переспали?

— Можливо, — говорю, а сама переймаюся, аби під час падіння телефону випадково не вимкнувся диктофон.

Дмитро притуляється вустами до мене. Я відчуваю, наскільки вони теплі. Моє серце в грудях моментально запускає шалений ритм — тріпоче, як у пташки, а квіти під сукнею на шиї солодко печуть. Моя права рука падає на його стегно. Стискаю його.

Невже він…

Я чекаю, коли почне мене цілувати. Чекаю з млосним тремтінням під шкірою…

Та його м’які вуста ковзають моєю щокою, впираючись у праве вухо, яке чує:

— Ні, Віто. Я не стану тебе цілувати, а тим паче запрошувати на побачення. Не поводься, як вередливе дівчисько. Забудь цю ніч, і крапка!

Він віддаляє від мене голову…

Сказав одне, а на його обличчі — зовсім інші емоції… Він хоче, бажає… Зіниці розширені, що не видно кольору очей, та палають, дихання глибоке, а його руки сильно мене стискають… Трішки тягнуть волосся.

— Чому я маю це забувати та вважати помилкою? – хочу все ж таки дізнатися, але, не чекаючи відповіді, кажу: – Боїшся мого батька? Побоюєшся, що він перестане з тобою справи мати через те, що ти його доньку…

— Так, — випалює він, поглинаючи мене поглядом, який… який я ловила від нього вночі.

— А ми йому нічого не скажемо. Це стане нашим секретом, — відповідаю. – Дмитре, я ж бачу, що ти не втамував свій голод… А в мені розігрався апетит… Для чого нам мучитися? Життя дається не для страждань.

Чоловік сильніше тягне моє волосся, а я дужче стискаю його ногу. Прочиняю рот, бо важко дихати носом…

Я переконана, що він не стримається. Відчуваю, що поїдемо ми не на захід, а на черговий сеанс…

— А якщо дізнається… Мій тато не злюка. Він розуміє, що в мене може бути особисте життя. А вже з ким —  лише моя справа, — додаю для переконання.

Впевнена, що він зламається…

— Ні, Віто, — забирає він свої руки від мене. – Ми це забуваємо та живемо далі.

Я розкриваю від обурення рот, а мій стан, який шепотів, що зараз буде солодко, — перетворюється на злість. І я на емоціях кажу:

— Ну, тоді я розкажу все батьку та додам, що ти мене, дурну та малу, звабив!

На мої погрози в очах Дмитра теж спалахує злість, але відповідь доволі спокійна:

— У тебе немає доказів, Віто, щоб це довести. А тому йди та розповідай…

— У готелі мав залишитися запис імені, та й працівники можуть тебе впізнати…