Глава 6.2

Замість того, аби повернутися до чоловіка у відповідь, я звертаю свою увагу на бузок. Вдивляюся у яскраві фіолетові квіти, які рухаються від легкого вітру.

Після того скандального розриву з Віталієм я думала, що ці квіти мають асоціюватися з розбитим серцем.

Та зараз якось…

Дивно.

Нема такого. Моє серце не кровить. Йому якось однаково.

Я бачу ці квіти та відчуваю бажання підійти й понюхати їх. Вдихнути їхній аромат на повні груди й відчути ейфорію, яка кожну клітинку струшує.

У мене навіть є парфуми з бузком, але я рідко беру їх з полиці, оскільки у повсякденному житті майже не користуюся парфумами – не бачу сенсу при кожному виході з будинку обливатися ними. А також, коли їх на себе пшикаю, то Лариса починає вирячувати очі та говорити, що вони жахливі, і такими лише бабці без відчуття смаку користуються.

Але повертаюся до найцікавішого – я не відчуваю, що мені боляче, як це було ще вчора, коли вважала себе жменькою шмарклів.

Хіба це можливо?

Чи…

Я нарешті обертаюся до Дмитра, який фактично палить очима, та ще більше розслабляє свою темну краватку в ледь помітну червону смужку. Слідкую за його пальцями, які це роблять. Вони вже відпускають тканину – рука з ними падає на коліно.

Огортаю їх поглядом від кінчиків до кисті, яка покрита венами, що злегка випирають та крізь світлу шкіру чоловіка просвічуються. Вони зелено-сині.

Хм…

Ніколи в житті не ловила себе на думці, що це виглядає звабливо… А тут взяла та злапала.

Кортить торкнутися до цього нового естетичного відкриття. Чи навпаки – щоб вони самі до мене полізли. Знову.

— Віто, — він підіймає мій погляд з його рук. Я дивлюся йому в очі, і лише тоді чоловік продовжує. — Усе, що сталося між нами минулої ночі… Це велика помилка, яку треба забути. Удати, що цього ніколи не було.

Я зморщую лоба. Роблю із нього гармонь із тисячі складочок. Чи, може, й більше.

Може, я наївна, мов маленька рибка, але очікувала, що він трішки не так почне нашу розмову. Гадала, що вибачиться за ранок, а не…

Ось так одразу кидає – помилка, забути…

Ці слова, мов катком по мені проїжджаються.

— Помилка та забути? – перепитую у нього.

— Так, — він ще відпускає краватку. Боже, як він хвилюється. Та так сильно, що аж підозріло стає…

А може…

Хотіла ляпнути, що, мабуть, він так бажає, бо в нього вдома є дружина, яка варить відро борщу та смажить тазик котлет, аби прогодувати їхніх спільних п'ятьох дітей, але його слова, що у нього нема чарівної супутниці, цю думку перекреслюють червоною жирною лінією.

То що тоді?

— Чому? – хочу втамувати цікавість, а не сидіти й здогадуватися.

Дмитро розтуляє вуста, але… жодного звуку від нього не чую. Він розгублено кліпає.

Ошелешила його таким прямим запитанням?

— Бо так буде краще для всіх, — усе ж говорить він, але ця відповідь мене не влаштовує.

— Для кого «для всіх»? – відстібаю пасок безпеки та складаю руки на грудях.

— Для тебе і для мене, — відвертається він та руками схоплюється за чорне кермо, яке стискає. Шкіра під його руками скавчить. Він робить їй боляче. А кісточки його пальців біліють.

— Невже ти одружений? – все ж таки ставлю це запитання.

— Не одружений.

— Наречену маєш? – про цей варіант я навіть не подумала. – Боїшся, що вона дізнається та покине тебе, а перед цим позбавить того, що робить тебе чоловіком?

— Ні, — кидає він обрубану відповідь.

— Тоді яка причина того, що я маю це забувати та чомусь вважати помилкою? – тисну на нього. – І взагалі… Ти, Дмитре, мав почати з вибачень, бо наше «прощання» вранці було жахливим! Кулон, звісно, гарний, і дякую тобі за нього, — беру його в руку, і він досі мені гарячий. – Утім…

Мене зупиняє його рух. Він повертає голову та дивиться на прекрасу. І якось так… Із сумом у зіницях, який миттєво випаровується. І знову там спалахує роздратування й нервозність.

— Утім ніхто так не робить! – продовжую. – А має бути…

— А звідки ти знаєш, як має бути вранці після такого зв’язку? – він перестає свердлити кулон поглядом і примружується. – Ти ж наче запевняла, що нікого до мене не мала, а тут сидиш та заходишся щебетом про те, яким має бути ранок після подібних ночей. Не поясниш мені?

— Мав би совість сумніватися у тому, що ти в мене перший був! — відчуваю, як злість від сказаного ним напружує тіло. – Твої очі чітко бачили докази цьому! А ось щодо тебе — вельми сумно. Дорослий чоловік, а втік, як… навіть не знаю, з ким порівняти.

— Я залишив записку, — так сухо каже він, що мені ця сухість аж вуха дряпає.

— До одного місця вона! – запалююся. – Тисяча слів, написаних навіть на папірці з ванільної шерсті рожевого єдинорога, не замінять декількох, сказаних вустами прямо в очі!