Глава 6.1

Не знаю, якого кольору моє обличчя — біле, як стіна, чи червоне, мов вишня, — але я знаходжу в собі сили зійти з останньої сходинки, відпустити поручні й натягнути на вуста невинну усмішку.

Хоча всередині…

Все бурлить!

Бурлить так сильно, що в голові знову з’являється уявне піаніно, по якому я гепаю. Щосили гепаю! Безжально!

Водночас виникає і дивна радість від того, що я зустріла цього таємничого чоловіка, якого звати Дмитро.

Боже, як це…

Я провела пристрасну ніч із чоловіком, який дарував мені таку насолоду, що я думала, такого не буває в реальності... А його ім’я дізнаюся лише від власного батька!

Гіршої ситуації не придумати!

— Дуже приємно, — відповідаю, підходячи до них ближче. Я опиняюся просто навпроти Дмитра, який…

Його блідість та розгублення тривали не більше кількох секунд, поки я йшла. Зараз він вгамовується, але його видають очі, що заглядають у мої…

І вночі він так само в них заглядав, відслідковуючи мої реакції, бо ж світло ми не вимикали…

Цікаво, він зараз це згадує? Чи йому байдуже?

— Взаємно, — чую голос, який шепотів мені на вухо компліменти, а також брудні словечка, що описували…

Я закушую губу, примружуючись… Тіло солодко мурашить від спогадів. А кулон, якого я мимоволі торкаюся пальцями, стає ще гарячішим за розпечену вуглинку.

Помічаю, як погляд Дмитра опускається на цю прикрасу — ту, яку він мені залишив. Я думала, вона буде єдиною згадкою.

А виходить, що ні…

— Дмитре, — звертається до нього батько. — На жаль, нам уже час на захід до Журавлинського… Не хочу спізнюватися, а тим паче змушувати своїх дівчат чекати, коли вони вже зібралися. Пропоную зустрітися завтра й детально обговорити нашу співпрацю, бо зараз це буде неякісно. А ти ж знаєш, я такого не люблю. Все має бути ідеально.

— Підтримую, — киває Дмитро, і я бачу, як його погляд сіпається в мій бік.

Я казала, що він приручив емоції, взяв їх у кулак… Але вони однаково вислизають. Тепер не тільки очі видають.

Тіло.

Нервує.

Ну звісно! А як не нервувати? Втік після такого! Не можна було нормально попрощатися вранці?

Негідник!

І головне, коли перепитував, чи я точно хочу близькості, то здавався таким вихованим, що цей ранковий вчинок був украй неочікуваним!

— Це буде правильно, — відвертається він, а я перестаю кусати губу. — І гадаю, краще в моєму офісі… Час завтра уточнимо.

— Добре, — киває мій тато.

До нас приєднується Лариса, яка встигла змінити сукню. Тепер на ній не атласна, а оксамитова з глибоким вирізом, що вигідно підкреслює її декольте, яке виліпили хірурги.

Я не дивуюся, бо моя мачуха завжди прагне ідеальності, особливо у зовнішності. Сподіваюся, її та мого далеко не ідеального батька, якому вже за п’ятдесят, поєднали не тільки гроші...

Чому Лариса так пильно на мене дивиться? Невже побачила «роботу» Дмитра?

Ні… У мене ж закрита сукня. Тоді що не так? Чим я їй знову не вгодила?

Та Лариса, на щастя, відводить погляд і звертається до мого тата:

— Коханий, ми їдемо? Чи нам почекати з Віточкою, поки ти вирішиш усі питання з Дмитром?

Тут вона повертає голову до нього й огортає його своєю чарівною усмішкою, що розквітає на її обличчі.

— Вирішили, що завтра це буде доцільніше, — відповідає їй тато.

— Зрозуміло, — киває Лариса, не замовкаючи. — Дмитре, а ви хіба не запрошені на захід?

— У мене є запрошення, але немає жодного бажання тинятися там одинаком. Якби в мене була така чарівна супутниця, як ви… Пішов би, а так…

Я ловлю його слова і розумію — це мій шанс!

Шанс на що?

Ну хоч поговорити, аби він пояснив, чому так некрасиво вчинив! Бо якби зустріла його через рік чи місяць — мабуть, було б байдуже. А тут все по гарячих слідах. Навіть квіти пристрасті на шиї ще не зів’яли!

— Я не така чарівна, як Лариса, — втручаюся я в діалог, перебиваючи мачуху, яка вже хотіла подякувати за комплімент. — Утім, я можу скласти вам компанію. А ви будете моїм якорем, щоб я сама звідти раніше не втекла.

Широко усміхаюся і впиваюся в Дмитра очима. В його погляді проскакує люте невдоволення.

— Дмитре, якщо дівчина просить, то відмовляти не можна, — говорить тато, який зовсім не проти. — А Віті дійсно треба якір, бо вона на жодному заході до кінця ніколи не була. П’ять хвилин — і тікає.

— Добре, — погоджується він і поправляє свою краватку. Тисне йому? Цікаво чому? — Побуду якорем для Віти.

— Отже, я їду з вами? — цікавлюся і далі вимовляю його ім’я, повільно смакуючи його язиком. — Дмитре…

— Якщо маєте бажання, — відповідає він.

— Тоді я з вами, — кажу і всередині тріумфую.