Глава 5.2

— Витримаю, — говорю без жодних роздумів, які б, мабуть, мала виконати в голові.

— Але тоді знай — дороги назад не буде, — лякає, що марно. Я в такому затуманеному стані перебуваю, що ці залякування на мене ніяк не подіють.

— Мене влаштовує, — відповідаю і додаю трішки гучніше. — Сповна.

— Сповна? — запитально повторює.

— Так, — підтверджую.

— Ну тоді, Віто, ходімо…

Він бере мене за руку, яку стискає, та тягне з танцювального майданчика. Я майже ні на кого не звертаю уваги. А тим паче на Віталія та його лярву…

Байдуже на них.

Я вся в очікуванні продовження. Від цього стану у мене аж у п’ятках млосно пече, мов я на розпечених від липневого сонця камінцях стою.

Дуже жадаю продовження…

Хоча не все так просто… Він сказав, що це на всю ніч, а це значить…

— Почекай, я дещо важливе подрузі скажу, — говорю йому.

— Добре. Я буду на вулиці, — відпускає він мою руку. — Чекатиму.

— Ок, — киваю та одразу підбігаю до столика, за яким сидить Ніна, яка ще більше шокована та одразу говорить:

— Віто, хто це такий?

— Не знаю, але їду з ним.

— У сенсі не знаєш та їдеш? — вирячує очі ледь не до розміру тенісних кульок. — Ти сповна розуму? Їхати із сорокарічним чоловіком бозна-куди? Ти розумієш… Він може виявитися збоченцем! Що дуже ймовірно! Я в цьому переконана на сто відсотків! Чи ще гірше — сутенером! Ото щось дурне підкине у келих та все — до кінця життя будеш мати найстрашнішу професію! Чи взагалі… Я читала в новинах, що є лихі люди, які за органами полюють! І не просто прокинешся десь у чорта на болоті у ванній з льодом та без нирки —  а взагалі життя заберуть! Розберуть, як свиню на продаж!

Боже…

Ніна така смішна. А ще їй менше дурні читати треба. Бо як інколи впадає у свою параною, що світ небезпечний, то...

— Переконана, що до сорока йому далеко, а про решту не вигадуй. Краще, коли до тебе для перевірки зателефонує Лариса чи мій тато — скажеш їм, що я в тебе на ніч залишилася. Бо я зараз їм напишу повідомлення, що буду в тебе.

— Віто, ти зовсім того? — пирхає.

— Так, — широко усміхаюся, хапаю свою сумочку.

— Я тебе нікуди не пущу! — шипить та хоче схопити мене за зап’ястя, але я відсмикую руку.

— Зі мною нічого поганого не станеться, а якщо трапиться — це моє життя, — відповідаю та швидко біжу, аби вона не стала мені перешкоджати у задуманому.

Сподіваюся, що Ніна не підставить мене, якщо хтось із рідних вирішить перевірити мої слова. Ось йду та пишу Ларисі. Та зупиняюся — перевіряю, чи нема помилок. Нема. Відправляю, ставлю телефон на беззвучний режим та кидаю до сумочки.

Витрачаю менше хвилини — на дворі, де тільки виходжу, потрапляю в міцні руки цього чоловіка, який зі своїми поцілунками фактично звіріє. Не дає й мені слова сказати. А мені ж хочеться запитати, як його звати.

Сподіваюся, що вийде у таксі це зробити, але приїжджає не таксі, а його автівка з водієм.

Цьому є два натяки. Авто вельми дороге. Таке на таксі не пускають… Ну, може, хіба бізнес-клас… Але другий натяк — звернення водія та відповідь чоловіка.

— Куди їхати?

— До готелю «LLL», Олександре, — відповідає та знову вустами притягується до мене, і…

Це мені до нестями подобається. Я вже забуваю, що мені потрібне його ім’я. Повністю віддаюся пристрасті, від якої палає моє тіло настільки, що я… Фіксую нові відчуття, які з продовженням поцілунків усе більше стають яскравішими, не просто затуманюють голову, а…

Цей стан губить мене у часі та просторі. Я не пам’ятаю, як ми приїжджаємо до готелю, а тим паче опиняємося у номері.

А тільки двері за нами зачиняються — він хапає мене за сідниці та садить на стіл. Розставляє мої ноги в сторони, стоїть між ними та цілує в шию, злегка покусуючи. Руки чоловіка мандрують моїм тілом.

Я від насолоди закочую очі та вчіплююся у його м’яке волосся, яке куйовджу, а ноги переплітаю за його спиною.

Боже, що він таке зі мною робить?

А коли більше зубів додає, то взагалі… Я перебуваю в такому екстазі, що із мене виривається:

— Продовжуй.

— Звісно, що продовжу, — його вуста обпікають мою іншу сторону шиї, а руки припиняють свої хаотичні мандрівки. Вони опиняються на моїй блузці.

Пальці швидко розстібають її — за якусь хвилину він її скидає. Я залишаюся у кремовому бюстгальтері, і його пальці вже на моїх джинсах. Він хапається за великий ґудзик, і…

Я здригаюся, а мої руки перестають куйовдити волосся. Враження, що на мене виливають відро холодної води.

— Що таке? — моментально реагує на мою реакцію, перестаючи цілувати у шию та роздягати. Він своїм потемнілим поглядом пронизує мене. Я не витримую цього погляду. Опускаю голову. — Щось не так?

У мене язик, мов отримує ін’єкцію свинцю — повністю ним наповнюється та прилипає липучкою до піднебіння.