Глава 5.1

Перше, що я відчуваю від свого імпульсивного рішення, — ніжні вуста, як пелюстки квітів. Не помилилася щодо того, які вони. Та в цю ж мить тілом проходить електричний розряд, який збурює всі клітинки всередині.

Торкаюся сміливіше цієї частини тіла, яка весь танець до себе тягнула магнітом. Відчуваю яскравіше своїми вустами, на чому сиділи ті брунатні краплі, які він грайливо злизав.

Чи, може, це так лише мені здалося?

Грайливо…

Це неважливо! А тим паче зараз!

З іскор, які виникли з моєї сміливості, народжується ще одна пожежа, а саме розгорається поцілунок, якому мій активний язик дає початок. Сипить жаринки на сухий хмиз, який димиться, а далі загоряється, коли чоловік  відповідає мені. Сплітається із моїм язиком, мов хоче взяти у полон, що фактично поливає це нове вогнище бензином. А коли повністю забирає у мене ініціативу та керує всім - я не знаю, з чим це порівняти…

Дуже велике вогнище…

Ні.

Це виверження вулкана, із якого біжить стрімкою багряною хвилястою річкою лава, запалюючи все на своєму шляху. Навіть повітря плавить.

Подібна річка з меандрами виникає у моєму тілі. Її тонкі й сильні вигини заходять у кожну частину мене та наповнюють такою… Мене вперше такою млосністю мурашить.

Жоден поцілунок, який Віталій дарував мені на лавці у парку, чи у себе в гуртожитку, коли ми наодинці залишалися в його кімнаті, не змушував мене відчувати те, що зараз хапаю.

Ніколи…

Ці дії чоловіка забирають у мене голову. А коли він сильніше втискує мене у себе, то…

До мене торкається його м’язисте тіло, яке заражає мене скрізь тканину одягу своїм теплом, що підсилює внутрішній жар і так тієї пекельної річки.

Боже, що це таке зі мною відбувається?

А?

Чому я з незнайомцем хапаю більше емоцій, аніж із хлопцем, якого кохала?

Бо, може, Віталій був зі мною тільки заради грошей? І цілувався зі мною для того, щоб ті кошти тільки витягувати? Не вкладав у дію емоції та душу?

А цей незнайомець?

Вкладає?

Виходить, що так. Бо поцілунки з ним солодкі. Наче в роті не його язик — а квітковий мед, який огортає всі стінки й повільно опускається з тією лавою нижче.

Солодке та пекуче, що зливається в одну солодко-пекучу річку, посилюючи попередні відчуття у тілі.

Моє серце гатить, мов під час ранкової пробіжки в суботу, і мені не вистачає повітря. Але й абсолютно не хочеться розривати поцілунок.

Та він це робить…

Невдоволено стогну, коли наші язики перестають бути джерелом цієї незвичної річки, але наші вуста не відриваються. Вони притулені одне до одного, змочені у «водах» тієї медоточивої артерії.

Одночасно дихаємо, крадучи одне в одного кисень. Але не відступаємо. Чоловік продовжує мене до себе притискати, а я вчіплююся за його плечі, відчуваючи, наскільки вони потужні.

Хвилину стоїмо в такому стані, не зважаючи на те, що робиться довкола. Я чую краєм вуха, що пісня змінюється, і бачу, що довкола нас шалені танці з цибанням розгортаються.

Проте ми наче у своєму світі зараз перебуваємо. Байдуже нам на події довкола.

Він відривається від мене, а його пожежа в розширених зіницях… Також перетворюється на вулкани, які чітко видно.

— Все ж таки граєшся, — вимовляє це дуже низьким тоном та хрипло.

— Граюся, — повторюю та питаю. — Солодко?

Він від мого запитання важко ковтає та опускає свій погляд із вибухами на мої вуста. Одна рука з моєї талії лізе догори. Вона заривається у моєму довгому волоссі. Злегка стискає пасма та тягне. Це накриває мене дивною хвилею — приємно.

— Солодко, — видихає він. — Навіть дуже солодко.

— І бачиш… Навіть не отримав ляпас, — прикушую нижню губу, яку й одразу відпускаю. — А ти так сильно боявся цього.

— Боявся, але не тільки цього, — він притуляється губами до мене. — Віто, краще тікай від мене, поки це можна зробити.

Тікай…

Як можна тікати, коли я зараз таку бурю відчуваю? Я не бажаю відмовлятися від більшого, хоч мені це нове та незвідане…

Не в змозі сказати собі «ні», та й навіщо?

Життя занадто коротке, щоб обмежувати себе у тому, що природа з народження в кожну людину закладає, а потім це з віком розквітає за сприятливих умов…

— Апетит не вгамувався? — питаю у нього.

Він знову віддаляє від мене свою голову, пронизує палкими очима, а та рука, що на моїй талії… Пальці ненаситно втискаються у мене.

— Віто, тікай, — знову вимовляє із загрозою. — Не треба…

— Не хочу, — сміливо кажу йому. — Не бажаю тікати… Жадаю продовжити гру.

Чоловік секунду дивиться мені в очі, мов очікуючи, що я все ж таки дам заперечення, а коли розуміє, що його не отримає — різко нахиляється до мого вуха та здавлено питає: