Глава 4.2

Тільки-но його вуста змикаються, то їхні кутики підіймаються. Формують на обличчі чоловіка легку усмішку, яка має щось чарівливе у собі й у той же час таємниче. На неї хочеться дивитися.

— Прошу, — він простягає мені свою міцну руку. А нещодавно ще у ній чарку тримав.

Я встаю та без роздумів даю йому свою, яка на фоні його — мініатюрна, і різниця є не тільки в цьому.

Його долоня, мов розпечена сковорідка, а моя — холодна. Останнє аж він сам підкреслює:

— Сподіваюся, що цей танець вас зігріє.

— Подивимося, — відповідаю йому та обертаюся до приголомшеної Ніни, яка вже сидить із роззявленим ротом. Для неї шок ця моя дія — йти та танцювати з незнайомцем. І вона не може, щоб не вимовити:

— Віто…

— Я потім усе тобі поясню, — кажу губами без голосу, сподіваючись, що вона розуміє вимовлене у такий спосіб.

На жаль, її обличчя не дає мені зрозуміти, чи вона второпала щось із мого плямкання. Та й повторити не можу — чоловік швидко мене веде на танцювальний майданчик, який із тим, як стала лунати повільна пісня, добряче розчистився.

Залишилися тільки пари, а всі решта — хто куди.

Я з незнайомцем опиняюся посередині майданчику, і він впевнено кладе іншу руку мені на талію. Тепер і там відчуваю жар від цієї руки, яка проникає через тканину блузки. І він береться впевнено вести у танці.

Паралельно я кидаю погляди в сторону колишнього. Як я очікувала — він спостерігає за мною разом зі своєю відьмою.

А щоб їм повилазило!

Але ні!

Хай дивляться та зляться, що у мене все добре! Що я не сиджу та не плачу в кімнаті, витираючи сльози грішми, які з мене тягнули. Продовжую жити та насолоджуватися кожним моментом, не беручи близько до серця те, що вони провернули! Бо вони для мене ніщо! Просто два кліща, яких я висмикнула зі свого тіла та розчавила!

Хоча кого я обманюю…

Болить, що так обвели навколо пальця. Погралися почуттями…

— Віто, в яких це ви цікавих думках літаєте? — звертається до мене чоловік.

— Не літаю. Я тут, — повертаюся до нього поглядом, так, що між нашими очима встановлюється… Щось на кшталт коридору, де він бачить мене, а я його. Решта того, що в очі потрапляє, розмите.

— Уже відчуваю, що тут, — відповідає він та раптово мене нахиляє. Я зойкаю, а сам нахил… Либонь, кінчики мого світлого волосся лоскочуть поверхню паркета.

Він цупкіше мене тримає. Дає впевненість, що я не впаду додолу, і отой наш коридор із зображеннями одне одного  трансформується — він скорочується та змінюється освітлення із ракурсом.

Це дає мені краще роздивитися чоловіка, який… Я вже робила висновок, що він вродливий, коли роздивлялася його зовнішність під час першої розмови. А зараз розумію, що він…

Я думала, що тільки його усмішка має магніт, але ні. Це він увесь — щось таке в собі має, що тягне до нього. Це поза зовнішністю й навіть поза його незвичними очима, в яких продовжують горіти вогники.

Інше…

Опускаю погляд до вуст…

Мій мозок згадує, як на них сиділи крапельки отого пійла, як роса на листочках. Я тоді проігнорувала це для себе — ніяк не прокоментувала, але побачила краєм свого ока, як він злизав їх.

А зараз нізвідки виринає думка, що мені хотілося бути тими крапельками, які  він…

Що!

Яка думка мене всередині смикає?

Віто, ти зовсім з глузду з’їхала? Про що ти таке думаєш?

Розпусниця…

Поки я шукаю відповідь на своє запитання, він підіймає мене з цієї пози — коридор стає таким, як до цього. Хоча ні… Починає більше розмиватися непотрібне зображення та додає більше темноти по боках. Складається враження, що ми тут одні.

Але повертаюся до свого? Чому я саме так подумала? Га?

— Можна запитання? — відволікає він мене від пошуків.

— Слухаю, — відволікаюся на нього, намагаючись не фокусувати погляд на його вустах, які й, мабуть, ніжні…

Просто дивлюся йому в очі.

— Для чого вирішили зробити мені такий приємний подарунок — танець із вами? — питає та його пальці на моїй талії приємно втискаються. — Мали ж покарати за те, що я на вас, Віто, дивився.

— У мене просто сьогодні чудовий настрій. Вам просто щастить, — брешу, бо ж не скажу правду. Продовжую вигадувати причину. — І також… Забороненого завжди більше хочеться. Зараз ви зі мною потанцюєте та вгамуєте свій голод. Перестанете на мене дивитися, а через десять хвилин забудете.

Він усміхається, і це знову тягне мене до його губів….

Але швидко підіймаю погляд.

Боже, то чому мене так плавить на цій частині його тіла?

А тут же прорізається внутрішній голос, який до цього тільки вив, як поранений звір, не в змозі приховувати біль.

Він говорить мені, що краще про ці вуста думати й гадати, які вони на дотик, аніж мучити полиновими думами про розбите серце.