Глава 4.1

Я слідкую за його широкими кроками. Навіть не встигаю щось подумати чи уявити, що може бути далі. Він вже стоїть біля мене.

Продовжує нанизувати на свій погляд, як бісер на волосінь, і говорить:

— Не стримався — глянув на вас. Підійшов попросити вибачення та не викликати поліцію за цю невинну дію. Важко було втриматися…

Ця фраза дивує мене, бо не думала… Не думала, що повірить у поліцію. Просто так сказала про правоохоронців. Для ефекту.

Навіть не розглядала  ситуацію, де би викликала їх, якби він ще раз зиркнув на мене. І що б зробила, якби…

Далі не занурююся в це. Бо ніяковію, ловлячи погляд Ніни, яка взагалі нічого не розуміє. Вона здивовано тріпоче густо нафарбованими віями.

Та мою увагу більше притягує реакція Віталія. Я помічаю, як він пильно спостерігає за мною, а саме за ситуацією - що до мене підійшов незнайомець та щось хоче…

Згадую, як мій колишній під час вчорашньої сварки сказав мені, що я…

***

Учора

— Що? Ти не жартуєш? — шокована я його відповіддю та ледве стою на ногах, які хитаються. — Ти це спланував зі своєю… Своєю справжньою дівчиною?

— Так, — відповідає Віталій, який сидить на лавці, розкинувши ноги в сторони.

Ми перебуваємо в парку, де ми сьогодні планували гуляти та наробити цілу купу світлин. Зараз саме бузок цвіте. Ось його запах залазить мені до носа та лоскоче мої рецептори….

Я люблю цей аромат, але на фоні емоцій, які я зараз відчуваю… Він, починаючи з цього дня, буде асоціюватися у мене з цією ситуацією, розбитим серцем, яке зараз кровить…

Закривавлене серце з квітами бузку, а зверху ще мої сльози. «Гарна» картина.

Як же мені боляче, а годину тому я була така радісна.

Але…

Поки Віталій був в душі, а я чекала на нього в його кімнаті в гуртожитку — завібрував телефон мого коханого. Я не думала його брати та читати, але змусило повідомлення, яке вискочило, а також світлина людини, яку я знаю:

— Ти довго будеш гуляти з тією коровою?

Я відкрила повідомлення. Декілька речень прочитала… Моє серце тріснуло, як холодна склянка від гарячої води. А зараз воно взагалі розбите.

— Ти негідник! — кричу у відповідь, лякаючи ворон довкола – вони злітають, але хочеться сказати дошкульніше слово. Таке, щоб зачепило його за живе, змусило його обличчя, яке зараз нічого не виражає, скривитися! Хоч трішки!

Але не знаходжу зараз потрібного гострого слівця, а Віталій продовжує:

— Віто, а ти думала, що я реально з тобою через кохання? Та таку, як ти, нереально покохати!

— Нереально? — питаю, дивлячись крізь сльози на нього. — Чому нереально? Що зі мною не так?

— Бо ти розбещена мажорка, — кидає. — Ти зовні красива, як лялька. Навіть ту ляльку нагадуєш. Світле волосся, гарна фігура, ідеальне обличчя… А всередині — ти порожня. Порожня, як гарбуз. Навіть насіння немає!

Я навіть не знаю, що відповісти. Чудово знаю, що неідеальна. Маю важкий характер, місцями сварлива, саркастична… Може трішки цинічна. Але точно не порожня!

І ми всі люди зі своїми недоліками.

— Це брехня! — заперечую.

— Правда, — констатує. — Правда, яка зараз тобі коле твої очі, намазюкані тінями за тисячу гривень. З тобою можна бути тільки через гроші, бо, на щастя, ти не жадібна лялька - щедра, але порожня.

***

Порожня лялька…

Не знаю, чи це все Віталій сказав просто, аби мене образити та натиснути, що я далеко не принцеса та неідеальна. Знав, що я завжди намагалася стати схожою на свою покійну маму, яка в моїх спогадах була ніжною, лагідною та милою… Еталон жінки. Протилежність мені.

Також він був злий на мене, бо я ж гучне з'ясування стосунків почала ще в гуртожитку. Верещала на нього, заплямовуючи цим його статус крутого хлопця, за яким всі дівчата бігають та мріють, аби він тільки глянув на них…

Та його слова мене зачепили…

Порожня лялька, з якою можна бути тільки через гроші.

Ну добре, що він внутрішньо багата людина! Підла падлюка!

Віталій уже дивиться на свою руду лярву, яка й нас і познайомила. Вона моя однокурсниця.

Хлопець усміхається їй та цілується з нею. Далеко не по-дитячому.

Засмоктуються…

Ось відпускає її вуста, роздуті ботоксом, чи що там у губи колють.

Кілька краплинок слини, що тягнуться від її рота до його, тоненьким місточком, не відпускають його повністю.

Від огиди та краплі ревнощів у мене ледь не розриваються груди. Кохання навіть із розтрощеного серця за добу не вигнати.

Віталій запускає очі в мою сторону. Посміхається та примружується.

Покидьок!

Я обертаюся та бачу, що незнайомець продовжує стояти, і я… Думаю спочатку сказати, що хай йде та спокійно відпочиває, бо нікого не стану викликати та хай дивиться, куди йому заманеться, але раптово маю ідею…