Глава 3.3

— Не хочу, — відповідає, ставлячи келих на стіл.

— Тому майте на увазі мої наступні слова, — звужую очі. — Хоч один погляд у мій бік кинете — проблеми вам гарантовані. Я не жартую.

— Ви цими словами робите мій вечір сумним… Але добре... Більше не буду на вас дивитися, — відповідає та відвертається.

Тепер я бачу його профіль, і я… Злегка… Не думала, що він так одразу відступиться.

Проте цікавий…

Вечір сумний.

Пирхаю, розвертаюся та йду до столика, де ще нема Ніни. Я гепаюся на своє місце, кладу біля себе сумочку та…

Незнайомець поки тримає обіцянку. Розвернуту голову тримає в іншій стороні. Більше не палить на мене.

І добре, бо його ті незвичні очі дратували… Відчувала себе піддослідним кроликом.

Поки немає Ніни я беру коктейлі — безалкогольні, і знову за столиком.

Гортаю соціальні мережі, і краєм ока…

Тепер я спостерігаю за цим чоловіком, який поки нічого не порушує.

Він розслаблено сидить та посьорбує алкоголь. Його вираз обличчя хмурний. Ну хай і сумує!

Відвертаюся в іншу сторону та помічаю Ніну, яка протискується серед натовпу.

У цієї зеленоокої брюнетки обличчя зараз таке, мов її змусили з’їсти велику ложку борсучого жиру, розжовуючи його, та запити цю «смакоту» козячим молоком.

Вона стрімко наближається. Ось уже сідає біля мене — аж стільчик скрипить, та говорить:

— Як же мені набрид цей контроль. Мені скоро двадцять, а тато думає, що мені два рочки! Бісить!

— А що вже таке сталося? — питаю у неї.

— Та не вірив мені, що ми культурно гуляємо містом — почав кричати, щоб я негайно вийшла на відеозв'язок та покрутилася, показавши, в якому саме районі перебуваю.

— І? — я повертаю голову в сторону чоловіка. Він уже сидить у телефоні, а іншою… Пальцями торкається своєї шиї. Злегка тре її.

— Мені швидко довелося бігти на паралельну вулицю та вмикати ту бісову камеру, — відволікає Ніна. — Думаєш, чому я така розпашіла? Пробігти сто метрів на підборах…

— І він повірив?

— Наче так, — говорить. — Доводилося стримувати дихання, а щодо тебе — збрехати, що ти в туалеті. Але однаково… Це ненормально так контролювати та все забороняти. Ось до чого призводять їхні заборони — до брехні! А ми не черниці! Нам хочеться розваг, а не сидіти вдома та хрестиком вишивати. Мій тато навіть набір для цього купив — картинка вибита на тканині та нитки… Добре, що хоч ткати не змушують та на вулицю випускають.

— Угу, — знову повертаюся до чоловіка. Він уже руку забирає та у своє волосся зариває. Очі скубуть зображення в іншій стороні.

Я не знаю чому, але дратує, що він… ігнорує мене. Так витріщався, а тут уже…

— Віто, на кого ти це зараз постійно дивишся? — питає Ніна та погляд спрямовує на чоловіка. — Ти його знаєш?

— Ні, — відвертаюся від нього. — Не на нього дивлюся…

Подруга хмуриться, не вірить мені, зараз, либонь, влаштує допит, але раптово ціпеніє та ледь чутно бурмоче:

— Цього лише бракувало…

— Що? — не розумію її.

— Це не варто тобі бачити…

Але це «не варто тобі бачити» потрапляє мені на очі. Біля нашого столика проходять Віталій та Валерія. Вони тримаються за руки. Усміхнені. Щасливі.

Моє серце не може не стиснутися до розміру тенісного м’ячика та почати боліти. Найгірше, що вони сідають поряд — за сусідній столик.

Я дивлюся на них, але мене висмикує від них знайоме відчуття.

І…

Незнайомець порушує обіцянку. Він знову позирає на мене, а я на нього у відповідь. На цьому все не застигає.

Брюнет встає та впевнено йде в мою сторону.