Глава 3.2

Поки він мовчить, як камінь на дні океану, либонь, шукаючи адекватну відповідь на моє запитання, то я витрачаю ці хвилини на наступне - уважно розглядаю його та одразу натикаюся на те, що…

Що він дуже вродливий чоловік. Хоча, звісно, це було видно здалека, але зараз значно чіткіше.

Цьому незнайомцю десь від тридцяти до тридцяти п'яти. Він має правильні риси обличчя: чіткі вилиці, доволі пухкі вуста, прямий ніс… Чорне, трішки в'юнке волосся, яке контрастує з його світлою шкірою, надаючи пасмам глибини, та найбільше…

Найбільше манять, як солодке мурах, його очі, які й зараз мене сканують.

Я вперше бачу саме такі очі, як у нього. Праве блакитне, як безхмарне літнє небо, а ось ліве… Половину цього неба закриває собою щільна хмара, яка має яскраву коричневу барву. Таку барву у природі можна побачити лише у вересні, коли з каштанів падають зелені їжачки, які під час зіткнення зі землею позбуваються оболонки, та вилітає серединка, яка потім виблискує під сонцем.

Ця особливість настільки мене вражає, що тепер я на нього витріщаюся, зазираючи у ці незвичні очі. Не можу себе змусити цього не робити.

— Немає, — відповідає він приємним голосом, який своїм тембром пестить мені вуха, знижуючи моє роздратування. Та дивно було б, якби у такого вродливого чоловіка голос по-іншому звучав.

У якось мене виходить відірвати погляд від його очей. Він падає на комір його білосніжної сорочки. Ковзаю нижче цією тканиною, яка, мабуть, приємна на дотик…

Сорочка чоловіка розстібнута на два ґудзики, оголяючи його тіло.

Мій погляд опускається нижче, у цей маленький виріз…

Зупиняюся!

Чого я взагалі сюди прийшла?

А тут же…

Згадую.

Я різко підіймаю свої очі, які тим часом опустилися аж до його поясу, та продовжую:

— То чому ви так нахабно пасете мене очима? Га?

Чекаю на відповідь, а сама терпну від страху, бо в голові пролітає зі швидкістю боліда думка, що це, можливо, охоронець батька…

Та, ні… Не схожий на охоронця.

А тим часом він не поспішає відповідати. Лише не кліпаючи дивиться на мене та…

Я бачу, як його міцна рука тягнеться до чарки, яку він притуляє до рота, і, продовжуючи дивитися на мене, а я на нього, п'є брунатний хмільний вміст…

Його кадик повільно рухається, чарка, в якій ще хлюпається спиртне, віддаляється від губ… На яких залишаються крапельки, які…

Я хитаю головою... Щось надто уважно я його розглядаю. Так не годиться!

Відриваю свій липкий, як воскова смужка, погляд від його губів. І він саме в цю мить говорить:

— А хіба не можна?

Його відповідь у вигляді питання дивує та злить мене, але не розгублює. Я різко говорю з гарячим, як щойно витягнута запечена картоплина з тліючого вогнища, обуренням в голосі:

— Це невиховано!

— А може, я невихований, — говорить він одразу після моєї відповіді, яку я планувала значно більшою, але тільки два слова вийшло.

— Що? — не зменшується запал у тоні.

— Жартую, — усміхається він.

— Несмішні жарти, — задихаюся обуренням. — І таке споглядання… Так лише сталкери роблять!

— Або люди, яким подобається краса, — говорить таке. — Ви дуже вродливі… І я просто милуюся вами, як гарною квіткою чи заходом сонця. А щодо сталкерів… Я не із тих, що будуть переслідувати… Таким не займаюся та засуджую.

— Дякую за комплімент, але я не квітка та не захід сонця, щоб на мене очі вирячувати, — кидаю такі гарячі «картоплини», і він знову притуляє чарку до своїх пухких вуст. Робить повільний ковток. І також не зводить очей, в яких щось таке є…

Мені цікаво зрозуміти, що там, а одночасно… Я прийшла сюди нагримати на нього, аби не витріщався, бо не можу через нього розслабитися. А мені це необхідно! Я вчора з хлопцем розійшлася! У мене нерви — ніякі!

— Якщо ви продовжите свої дії, то я візьму та викличу поліцію, — гримаю на нього та складаю руки на грудях. — Я ж думаю, що ви не хочете псувати мені та собі вечір? Чи я помиляюся?