Глава 3.1

За день до цього

Я стою у туалеті клубу. Мені стає комфортніше, коли ватага дівчат виходить із приміщення, залишаючи по собі єдиний слід — мікс парфумів, які відчуває мій ніс.

Вишня, бузок, кокос, фіалка… Це все перемішується, і створюється важкий… Ароматом не назвати. Це сморід.

Щоб його прогнати, я відчиняю маленьке вікно та знов стою біля дзеркал. Дивлюся на своє відображення, яке зовсім мене не влаштовує.

Виймаю зі своєї маленької сумочки пудру в чорному овальному футлярі. Відчиняю його та набираю на рожевий м’якенький спонжик косметичний засіб та даю собі маленькі ляпаси, які мають прибрати оцей клятий жирний блиск.

Дуже заздрю дівчатам, які мають суху шкіру, бо у мене… Чим тільки не вмивайся, які креми не купуй та не нанось на шкіру — однаково вилазить цей недолік, із яким доводиться жити та маскувати пудрою, аби млинця не нагадувати.

Хоча це хіба велика проблема?

Я зараз так чіпляюся до себе, як реп’ях до собачого хвоста, аби не думати про Віталія та його зраду…

Сильніше вбиваю у свою бідолашну шкіру пудру, і за спиною чую, як шумить вода, та відчиняються двері з легким скрипом.

Це виходить моя подруга Ніна. Вона підходить до раковини та миє руки з милом. Уже сушить їх.

Відчуваю, як пильно дивляться на мене її зелені очі, а я… Ну, фактично, б’ю себе тим спонжиком. Але буду чесною. Б’ю себе. Та ще сльози стримую.

— Віто, припини, — робить мені зауваження. — Ти собі зараз синців наставиш! Прийдеш додому — батьки подумають, що тебе злапав боксер та відлупцював. Використав замість груші. Припини!

Вона хапає мою руку зі спонжиком. Стискає зап’ясток, блокує мій рух, але я опираюся. Хочу продовжити це…

Але перемагає Ніна. Вона опускає мою руку, яку продовжує тримати, і я…

Знову та сама пісня, яка стала моїм власним хітом від учорашнього дня — очі наповнюються сльозами, кривлюся та заводжу голосіння на весь туалет, де, на щастя, нікого нема. Парфуми вже також вивітрилися.

— Ну, Віто, не варто, — намагається заспокоїти вона мене. — Не плач… Ти зараз собі макіяж зіпсуєш… Той негідник не коштує навіть пів твоєї сльозинки… Знайшла за ким плакати! Він — купка голубиного лайна! Віто!

Їй легко розпускати повітряним змієм ці слова. Дуже легко…

А коли я вчора прочитала те фатальне для наших стосунків листування з Валерією, то ледь серцевий напад не вхопила.

Віталій називав мене жабою з купою грошей, які можна з мене висмикувати за будь-якої потреби та не віддавати, і ще багатьма подібними словами, а дівчині…

— Ти чуєш мене? — трусить Ніна.

— Чую, — шморгаю носом.

— І уважно слухай наступне: забудь його та витри сльози. Не треба згадувати минуле, бо його не змінити. А ось майбутнє — в твоїх руках, — підіймає руку, яку стискає. — Керуй ним!

— Угу…

— Тому акуратно стирай сльози та ходімо танцювати, — відпускає. — А хто його знає — може, ти собі сьогодні когось нового знайдеш.

— Я розумію, що минуле не змінити, але болить, — тією рукою, яку відпустила, показую на ділянку на грудях, де  серце б’ється. — Дуже болить… Нестерпно… Я ж навіть із ним у майбутньому сім'ю планувала… А вийшло… Ніно, ти розумієш, що він ніколи мене не кохав. А просто все заради грошей, які постійно брав на свої потреби та тієї лярви…

Я затихаю та поринаю в думки, в яких сміюся зі себе, а точніше — зі своєї сліпоти. Ледь не кожного тижня він у мене позичав, а я давала, і тим паче не питала, коли поверне…

Не питала, бо картка безлімітна — відкуп тата за те, що зі мною майже ніколи не проводив час через роботу.

— Віталій же спеціально змовився зі своєю справжньою дівчиною, аби зробити з мене "грошову корову", — продовжую говорити те, що вже п’ятсот разів від мене чула Ніна.

Але мені треба це і п'ятисот перший раз сказати. Кожна людина по-своєму переживає та відпускає подібне.

У мене це пережовування по колу… Проте…

Трясця!

Та кожна б на моєму місці так побивалася!

КОЖНА!

Боже, а Валерії не було гидко, що він зі мною цілувався? Ні? Ревнощі не кололи дівчину в одне місце? Коли мене бачила, то не бажала мені патли повисмикувати?

Навіть не уявляю, якими це треба бути людьми, аби таке придумати та витворити.

Ніна мовчить. А я знову набираю на спонжик пудру, але цього разу не забиваю засіб у себе, як оті палі, що всовують у землю на будинок, а обережно торкаюся м'якою поверхнею шкіри. За хвилину моє обличчя матове та значно привабливіше на вигляд.

Коли завершую цю процедуру - своїми довгими нігтями з французьким манікюром поправляю вії, які склеїлися від сліз, і обертаюся до подруги, видушуючи зі себе посмішку й слова:

— Ходімо танцювати.

— Ця пропозиція мені більше подобається.

Ми повертаємося до гучного залу, але не йдемо танцювати. Сідаємо за столик, за яким пропускаємо декілька коктейлів та теревенимо про дівочі речі, поки у Ніни не починає калатати телефон у сумочці. Вона його виймає, очі вирячує та ракетою вибігає на вулицю, аби там відповісти.