Глава 2

За три місяці до цього

Лежу на ліжку та ліниво кручу в руках важкенький кулон з аметистом. Із кислим виразом вдивляюся у цей фіолетовий камінець. Легенько стукаю по ньому нігтем і у голові роблю висновок, що цей мінерал доволі красивий. Заворожує погляд.

І одночасно…

Не знаю чому, але у мене всередині сидить таке відчуття, що я його колись бачила. Але тільки не пам'ятаю, де саме і на кому він висів.

Хоча не відкидаю думки, що це можуть бути фальшиві спогади. Таких кулонів — хмара по всьому світу, а схожих ще більше. Тому й таке відчуття мене смикає.

Хмурюся та встаю з ліжка, а прикрасу кладу на тумбочку. Підходжу до дзеркала, яке прикріплене до дверцят шафи, та прибираю руками своє довге світле волосся назад.

За декілька годин нічого не змінилося.

На шиї у мене сліди. Буйно квітнуть поцілунки кольору того аметисту — фіолетові. Лише місцями вони сині.

Я торкаюся їх пальцями, повільно воджу по шкірі, та…

Подушечки імітують м'які губи того незнайомця, який облаштував квітник на моїй шиї. Кожний сантиметр усіявши. Кожнісінький…

Повільно видихаю через ніс і заплющую очі, підіймаю голову догори, а фантазія вмикається на всю потужність.

Думаю, що це робить він. Той чоловік, імені якого я так і не дізналася.

Поринаю із головою у відчуття, в яких він знову пристрасно цілує мою шию, закидаючи під мою шкіру жар та бажання. Я прикушую нижню губу до слабкого болю…

Настільки яскраво пірнаю у барвисто-пристрасні фантазії, що ніби реально ловлю шкірою його вуста, гарячий подих, що окутує, як теплий віск, руки на моїй талії…

Я повільно підіймаю повіки, у надії побачити його обличчя та очі, які мене зачепили, як шипшина за рукав — сильно. А вони у нього виняткові… Ніхто таких не має.

Ніхто.

Коли мої очі повністю розплющені, я відпускаю губу, та всередині швидко розростається сум. Бачу у дзеркалі тільки своє замріяне відображення з розширеними зіницями, які з’їли частину сірої райдужки.

Його немає біля мене…

І ніколи не буде.

Як раптово з’явився у моєму житті — так і зник.

Але є тільки отой кулон, який залишив.

Залишив мені, як оберіг? Бо здавна греки вірили, що аметист захищає від сп’яніння.

Побажав цією прикрасою, аби я більше не п’яніла? Не п’яніла від пристрасті та бажання, які штовхнули мене в його обійми?

Чи щоб мені не так було сумно?

Мені не сумно, але є крапля зніяковілості, що навіть не знаю ім'я чоловіка, з яким провела ніч. Першу ніч, віддавши свою невинність…

Криво посміхаюся та пирхаю.

Боже, я зараз думаю, як моя мачуха Лариса, яка вважає, що у дівчині цнота — це найголовніше, а якщо її «втратити», то все.

Але це таке хибне уявлення… Пережиток минулого, в якому так і думалося.

А мені зараз навіть сильно стає образливо, що не знаю його імені. Маю тільки кулон.

Щодо Лариси…

А як вона вранці на мене злецько викотила очиська, коли я хотіла непомітно проникнути в свою кімнату. Вийшла з кухні у своєму довгому червоному мереживному халатику з чашкою кави та патчами під очима, та…

Ледве відбилася від неї. Вона перепитувала, де я була, бо не вірила, що я цю ніч із Ніною провела.  Головне, аби її батькам не зателефонувала, бо це буде…

А якщо викриє брехню – не скажу, що куштувала бажання. Це моє життя!

Раптово у двері хтось стукає. Я здригаюся та опускаю своє густе злегка хвилясте волосся, яке приховує квіти пристрасті, та кажу гучно:

— Заходьте.

Двері повільно відчиняються, і я бачу знайому постать, яку згадувала. До моєї кімнати заходить мачуха, яка виглядає бездоганно: чорна атласна сукня, волосся кольору воронячого крила підкручене, а на обличчі ідеальний макіяж, який підкреслює вроду цієї молодої жінки, якій всього лише тридцять п'ять років.

— Віто, ти чому незібрана? Ти забула? — її вираз обличчя стає злим, і вона гримає наступне. — Через пів години ми маємо їхати на захід, а ти… Голова брудна - аж бурульками пасма висять, заспана, темні кола під очима… Бігом до ванної митися та фарбуватися!

Я кривлюся… Тато вчора мені говорив про цей захід, а я…

— Забула про захід, — щиро зізнаюся мачусі та намагаюся викрутитися зі ситуації. — А хіба мені обов'язково там бути?

— Звісно! — без роздумів каже, стискуючи вуста, нафарбовані червоною, як пожежна автівка, помадою.

— Але для чого? Там же буде звичайна вечірка товстосумів? Що мені там робити?

— Шукати, Віточко, вигідну партію, — зауважує, хитаючи головою. — Тобі вже дев'ятнадцять років, і пора шукати гідного чоловіка, а не зустрічатися з однолітками, які тобі ніколи й нічого не дадуть. Ні… дати можуть. Небажаних дітей та забембане життя, просякнути нервами, сльозами та соплями. До речі, я дуже рада, що ти розійшлася з тим Віталієм. Той неук із м’язами тобі зовсім не пара… А я тобі казала зі самого початку, що не варто на нього час витрачати. А ти…