Глава 1.2

Він мовчить. Лише продовжує демонструвати свою напругу від моєї присутності. Вона аж залазить мені під шкіру, коле й пече, завдаючи нестерпного болю. Аж вити хочеться. Але я ладна терпіти ці пекельні незручності.

— Віто, йди звідси, — жене мене, відвертаючи голову вбік. — Ти так поставила себе під велику загрозу — ще твій наречений дізнається про твоє місцеперебування. А мені не треба проблем. І тобі тим паче.

— Ніякий він мені не наречений! — заперечую. — Вислухай мене!

— Віто…

— Дмитре, послухай, — гепаюся я на коліна, які вже зустрічаються з холодною та твердою підлогою. Болю не відчуваю, бо його затьмарює погляд, що від моєї дії змінюється.

Він пом'якшується. Значно. До цього погляд Дмитра був гранітною стіною, яку нічим не пробити, а тут…

Я відчуваю щемку надію. Вона наповнює мене світлом і думкою, що він допоможе мені. Не кине просто так.

Не кине…

— Дай мені все тобі сказати, — повзу до нього на колінах і за декілька секунд опиняюся біля нього.

Зазираю йому в очі, які вже не просто м'які, а стривожені… Мабуть, не очікував, що я впаду на коліна. Але задля порятунку себе, батька та… Не тільки на коліна перед ним стану. Все виконаю. Навіть найхтивіше та найбрудніше. Буду землю цілувати, де ступатиме його нога. Тільки хай допоможе…

Кладу руки на його коліна, які стискаю, та продовжую дивитися на чоловіка. Відчуваю, як сльози атакують очі. Не планувала плакати, але ці солоно-гіркі перлинки самі течуть рікою та крапають на підлогу, створюючи невеличку солону калюжку, яка з кожною секундою все збільшується та збільшується. Солоним озером стане, а там морем, океаном…

— Говори, — його голос зберігає суворість, а голову Дмитро відвертає. — У тебе на все п'ять хвилин. Час пішов.

Я слабко усміхаюся крізь сльози та, огортаючи очима його вродливий профіль, розповідаю всю ситуацію. Викладаю те жахіття, яке частково сталося у моїй сім'ї та може продовжитися, якщо він не втрутиться і не змінить своїми діями майбутні події.

Ось із мене вже виплигує останнє слово, а за ним — чергове благання не кидати у тому становищі, що зараз наді мною нависає грізною хмарою та кожної миті може дощем залити та градом забити.

— Дмитре, прошу… Мені більше нікого просити про допомогу! Ти моя єдина надія! Єдина!

Тільки зараз він реагує. Повертає голову до мене. Яременку вдається тільки зберігати суворий вираз обличчя, бо його погляд розбитий. Розбитий, як моє серце. А саме він його розтрощив…

— Віто, а звідки мені знати, що ти не брешеш? — ледь не вбиває цим запитанням, яке проштрикує мене, мов стріла. — До того ж, я не хочу мати черговий конфлікт із твоїм батьком, а тим паче ще з нареченим… І якщо ти забула — все, що тоді між нами було, є лише помилкою й не більше.

— Я не прошу справжніх стосунків, які тобі не треба! А просто, щоб ти пішов мені на зустріч. Фіктивний шлюб…

— Твій батько мене за це розстріляє, — відповідає, а у мене враження, що він мене не слухав ті п'ять хвилин, а десь у своїх вимрійках сидів.

— Мій батько зараз, як овоч. Йому дай замість десерту лайно собаче — з’їсть і, на жаль, не помітить різниці! Усім керує…

— Тому хочеш цим скористатися? — його слова мене ранять й січуть, викликаючи у мене ще більше сліз. — Віто, краще йди.

Ну, не хочу вірити, що він… що йому так начхати…

— Ну чому ти не хочеш мене почути! — викрикую йому в обличчя. — Ти розумієш, що якщо ти не допоможеш, то вона мене також зведе у могилу. Звісно, спочатку мого батька, якого ти так боїшся…

— Віто, я тебе чудово чув, — говорить Яременко без емоцій. — Але твої слова… Вони схожі на божевілля. Проте сподіваюся, що це просто твоя яскрава фантазія, а не з’їхав дах. Бо такі заяви дуже серйозні…

— Це правда! — через сльози не бачу його обличчя. — Чиста правда! Повір мені!

— Віто, йди, — він скидає мої руки зі своїх колін і встає. Дмитро важкими кроками, які заповнюють кімнату, йде до шафи. Відчиняє темні дверцята. Виймає звідти келих, а опісля йде до столика, який я зараз помічаю. На ньому стоїть пляшка з коричневим спиртним.

Яременко наливає собі ту рідину до чарки. П'є та мовчки дивиться у вікно, за яким уже темно. Його пальці сильно стискають чарку, аж рука тремтить від перенапруження, а сама тара на межі — зараз трісне.

Я ж продовжую стояти на колінах. Його закам’яніла постать дає мені розуміти, що у мене не вийшло його вмовити. Не вийшло…

Проте…

Я не хотіла цим маніпулювати. Не бажала казати зараз, але бачу, що треба…

— Дмитре, наші ночі не пройшли без наслідків… Я вагітна.