Глава 1.1

Тканина темної сорочки гучно репає, що це аж глушить, і одночасно кривиться моє обличчя. Звук вельми неприємний. Але це ніяк не зупиняє. Не стає для мене восьмикутним знаком «СТОП». Я відчайдушно рву її до кінця, так що рукав цієї одежини опиняється у мене. Мої пальці стискають ковзку матерію.

— Я вимагаю, аби з цього клятого клубу вийшов Дмитро Яременко та поговорив зі мною! — волаю, як поранений звір, та кидаю тканину на тротуар. — Він мені потрібен!

— Пані, вгамуйте свої нерви. Його  тут нема, — відповідає інший охоронець, поки той, якому я зіпсувала сорочку, розлючено-шокованим бараном на мене витріщається.

— Він у клубі сидить! — заперечую, рукою показую на його жовту автівку та продовжую волати. — Ось бісова тарахтайка Дмитра! І не брешіть! Якщо ви зараз не покличете його до мене або не проведете, то я піду на такі дії, що весь клуб дізнається, що я тут! Візьму…

Обертаюся довкола, аби побачити, що я маю таке взяти страхітливе… Та нічого довкола такого цікавого в очі не впадає. Ні палиці, ні каменя…

Але не розгублююся, як мала дитина, що вперше віршика розповідає перед залом. Я витягую зі своєї сумки ключі, трясу ними перед охоронцями та погрожую:

— Візьму і попсую всі автівки, що тут стоять. Понаписую нецензурні слова, які лише знаю. А якщо буде замало -  в Інтернеті гляну!

— Пані, заспокойтеся… Якщо ви будете продовжувати так поводитися, то нам доведеться…

— Дістали зі своїми «пані»! Ви знаєте, хто я така — Віта Пелих! Не раз мене тут бачили! Тому кличте Дмитра, бо я не жартую! — вигукую та сильніше трушу ключами. Вони дзенькотять.

Я розумію, що зі сторони виглядаю, як божевільна істеричка. Утім, це моя боротьба. Боротьба за життя! Він, Дмитро, єдиний, хто може мені допомогти у цій ситуації, що дихає мені в потилицю!

А якщо цього не зробить… План тієї відьми реалізується… І… І все…

— Ну? — питаю у них. — Ви підете його кликати? Чи хочете, аби я це почала робити? Якщо я рукав відірвала від сорочки, то з написанням сороміцьких слів з легкістю справлюся!

Затихаю. Гучно дихаю, відчуваючи, як моє серце шалено б’ється. Колотиться, мов навіжене, і так, що ще мить — і репне, як тканина тієї сорочки. Розлетиться на шматочки…

Охоронці переглядаються. Бачу, як вони здавлюють вуста та закочують очі…

Я спостерігаю за ними, стискаючи ключ руками, які мокріють. Якщо відмовлять — не жартую. Кинуся все робити. Капот Дмитра першим позначу поганими словами та не тільки. Напишу на ньому…

— Зараз передамо йому, що ви прийшли, — відповідає той, що з цілим рукавом.

Свербить зауважити, що вони брехуни рідкісні! Знали, що він є, але мене однаково  дурили.

Але прикушую свого довгого язика, бо ще зараз передумають його кликати. Тому тільки випалюю, опускаючи штучно градус злості:

— Чекаю.

Охоронець ховається у клубі, в який мене не пропустили, і на мене продовжує злісно дивиться отой, якому я сорочку порвала. Поглядом виливає своє невдоволення через мою дію.

Проте не боюся його, бо те, що може трапитися зі мною й не тільки, значно страшніше.

Видихаю через рот і ховаю ключ до сумочки й сподіваюся, що Дмитро цього разу вислухає мене. Не виставить за двері, як тоді…

До того…

Я прошу у нього лише допомоги, а не кохання. Розумію, що я для нього була лише забавкою, яка нагадувала йому…

— Ходімо, — повертається охоронець. — Дмитро Валерійович вас чекає.

— Дякую, — відчуваю незначне полегшення, бо все-таки зможу побачити його та поговорити. Сподіваюся, що достукаюся до нього.

А коли потрапляю всередину клубу, то це полегшення безслідно минає. Мені стає важко. Так важко, мов хтось поклав на мої плечі чавунні пластини.

Тим часом ми минаємо зал із великою кількістю людей, які танцюють та сміються, — їхні радощі мене дратують, — підіймаємося сходами, які встелені червоною доріжкою, на другий поверх.

Тут значно тихіше, і людей менше. Столики, за якими чоловіки з дівчатами сидять. І також усміхнені. Чується дзенькіт келихів, а в повітрі висять парфуми. Вони бридкі мені — хочеться блювати.

Швидко минаємо і цю залу — далі охоронець веде мене довгим коридором. Дуже довгим, що аж не віриться, що він такий. Кілометровий…

Нарешті ми зупиняємося біля одних із дверей, в які стукає чоловік. Швидко й ритмічно.

З-за дверей чую знайомий голос. Він належить йому…

Після відповіді охоронець відчиняє двері та головою киває, щоб я не стовбичила, а проходила.

У мене виникає кількасекундне ціпеніння. Я так хотіла зустрічі…

Треба йти!

Тіло розблоковується. Я роблю крок та проникаю у кімнату, в якій панує напівморок. Двері за мною гучно зачиняються. Здригаюся. Навіть обертаюся через плече, а потім повертаю голову у вихідне положення, роблю ще два кроки та помічаю перед собою Яременка.

Він сидить на чорному дивані, заклавши ногу на ногу. Одна рука спокійно лежить поряд, а інша на бильці — беззвучно барабанить по ній.