Крокуючи за обрій

«Ще одна сумна звістка – на російсько-українській війні позавчора, 25 лютого, загинув наш захисник Олександр Іванович Авраменко, виходець із села Матяшівка, Лубенського району.

Вбила Олександра Авраменка куля російського снайпера біля села Гранітне. Олександру виповнилося 45 років, воював він на Сході вже майже рік. На жаль, не дожив до дембелю. Загинув під час “перемир’я”, як і багато інших наших фронтовиків, які й сьогодні продовжують щохвилини стримувати жахливий натиск ворога. Не забуваймо про це. 

Відомо, що батьки Олександра сьогодні проживають у селищі Ромодан Миргородського району. Скоріш за все прощання з героєм там і відбудеться. Сподіваюсь, пам’ять про Олександра Авраменка житиме і в Ромодані, і в рідній Матяшівці, і у всій Україні. Схиляю голову.»

Володимир Пилипенко, представник України у Венеційській комісії.
Допис на особистій сторінці у «Фейсбуці» від 28.02.2016 р.

Олександр серед трьох синів Надії та Івана Авраменків з села Матяшівка Лубенського району Полтавської області, що притулилося у Придніпровській низовині, був середнім. Старший Володимир з’явився на світ у 1968 році, Саша – 1971, а Толя – 1980 року народження. Хоча різниця у віці між середнім та молодшим братами сягала дев’яти років, однак, вони з дитинства жили на одній внутрішній чуттєвій хвилі. Володя виявився за характером більш самостійним. Сашко ж переймався молодшим братиком ще коли той був немовлям і прикипів серцем до нього. 

Мама Надія Сергіївна згадує: 
– Оце ж сидять хлопці і про щось таємниче радяться. Після чого до мене підходить Сашко з питанням: «Мамо, у тебе є 20 копійок?» «А нащо тобі?» – цікавлюся. «Цукерки “Золотий ключик” купимо,» – пояснює. 

Дістаю з гаманця потрібну суму. Саша підривається і біжить до магазину, що неподалік від хати. Приносить цукерки та пригощає молодшого смачненьким.

Школу Сашко не прогулював, але й навчався без зайвої старанності та бажання, хіба що математика подобалася, а ось гуманітарні науки хлопця майже не цікавили. Зате з самого малечку Олександр мав потяг до техніки, який брав свій початок з батьківського мотоциклу, який він полюбляв розбирати, щоб вивчати внутрішній устрій виробу та проводив його обслуговування. Згодом почав цікавитися сільськогосподарською технікою. І після закінчення п’яти класів школи, на час літніх канікул виявив бажання, працювати на машиннотракторному стані місцевого сільськогосподарського підприємства. Нічого не повідомляючи батькам, самостійно пішов у сусіднє бригадне село Стадня до тракторної бригади, влаштовуватися на роботу. Взагалі села Матяшівка та Стадня у радянські часи входили до складу Оріхівської сільської ради. У XVII столітті, коли навкруги розстилався широкий степ, неподалік від теперішньої Оріхівки в густих дрімучих лісах ховалася річка Матяшівка, від якої і отримало свою назву рідне село Авраменків.

Після відвідин хлопця до дому Авраменків завітали голова радгоспу «Україна» (до 1955 року колгосп імені Шевченка) вкупі з бригадиром, які і повідомили батькам про доросле рішення підлітка. 

– Якщо ви, батьки, не проти, то ми згодні взяти Сашка до трудового колективу механізаторів. Однак, попередньо потрібно надати зі школи довідку-характеристику на хлопця, – повідомив про свою згоду директор радгоспу.

Родина Авраменків була працьовитою, тому мама з татом з дитинства підтримували бажання хлопців знати ціну заробленої власною працею копійки. Надія Сергіївна взяла потрібний документ у навчальному закладі і Сашко розпочав свій життєвий трудовий шлях з помічника автослюсаря. 

Наступного літа хлопчак знову подавався на заробітки до радгоспу, де дорослі майстри вже знали його таланти і охоче прийняли до свого трудового колективу. У професійному плані, як учень та помічник, він виріс до самостійного виконання окремих завдань з ремонту сільськогосподарської техніки. 

У 1984 році погода сприяла тому, що полтавська земля порадувала хліборобів гарним врожаєм сільськогосподарських культур і місцевий радгосп потребував робочих рук, тому його директор вкотре завітав до Авраменків, але вже з приводу старшого сина Володимира, який закінчив вісім класів. Від керівництва підприємства надійшла пропозиція, взяти того помічником комбайнера на час жнив зернових до бригади села Стадня. Бригадир підтримав керівника радгоспу:

– Надія Сергіївна, мій син, однокласник вашого Володі, йде помічником на комбайн. Людей не вистачає, ось і залучаємо старшачків-підлітків на зернозбиральну техніку. Ви не проти, якщо і ваш син долучиться до гарної справи? Зарплата на рівні дорослого колгоспника і, звичайно, преміальні.

Середній почувши цю розмову й собі заявив:
– Я також піду помічником до комбайнера. Там заробіток більше.

– Ні, ти ще замалий для помічника, тільки шостий клас школи закінчив, – відмовив директор. – А ось у польову ремонтну бригаду візьмемо тебе. Як міркуєш, бригадире?

– Малий тямущий, зайвим у спекотливу пору не буде, – підтримав рішення керівника той.

Врожай зернових того року вдався настільки гарним, що екіпажі, де старший син з однокласником були помічниками, взяли призові місця у змаганнях комбайнерських ланок. Володя отримав грошову премію, але й Сашка також було заохочено карбованцем. Коли вшановували лідерів змагань зернозбиральних екіпажів, хлопчакам на шиї повисіли настільки величезні вінки, що вони в них майже сховалися. Підлітків нарівні з дорослими вітало керівництво радгоспу та сільської ради. Брати від такої уваги щасливо посміхалися і, навіть, пританцьовували на місці.