Між смертю та майбуттям своїх дітей

Так збіглося, що саме 6 жовтня 2014 року, в день, коли загинув Дмитро Пожарський, його син Артем за проханням вчительки мав скласти речення з використанням дієслова. Артем написав у зошиті: «Ми з татом рвали аґрус». Думки про батька не полишати хлопця, і він майже щодня запитував маму: «Мамо, а коли вже тато повернеться з війни? Скільки ще чекати? У мене до нього є купа невідкладних справ. А ще, я дуже й дуже скучив за ним». 

Саме в той день друг Дмитра Микола, котрий мешкав в селищі Лисянка, декілька разів телефонував Ірині і все цікавився, як там справи у її чоловіка в АТО. Ірина відповідала, що не знає, що зараз з ним відбувається, так як Дмитро заборонив їй дзвонити першою, а наказав чекати на його виклик. Подзвонивши у четверте, Микола не витримав і зізнався:

– Ірино, вибач мене, я не бажав бути вістовим горя, але не в змозі вже тримати це в собі – Діма загинув під час бою з ворогом.

Ірина, з жевріючою надією про жахливу помилку, негайно зателефонувала до Уманського ОМВК. Там підтвердили, що її чоловік Дмитро Павлович Пожарський дійсно загинув, але вони чекають на офіційне підтвердження, тому й не повідомляли допоки рідним та близьким цю сумну новину.

Коли Ірина прийшла до школи, щоб забрати сина додому, то плакала разом з вчителями, згадуючи з ними який був при житті її Дмитро. Саме тоді вчителька і розповіла їй про те, що Артем гордиться своїм татком, чекає на його скоре повернення і яке саме склав речення на уроці з письма.

То був День Незалежності Україна й Ірина разом з друзями святкували його в Уманському парку. До них приєдналася компанія таких же молодиків-ровесників. Почали знайомитися та спілкуватися. Саме тоді і відбулася перша зустріч Ірини і Дмитра. 

Юнак та юнка зустрічалися рік, який дав їм зрозуміти, що доля звела їх недаремно, тому, щоб не переливати з пустого до порожнього, вирішили оформити свої стосунки офіційно. Ірині тоді якраз виповнилося сімнадцять років, а Дмитру вісімнадцять. Батьки підтримали рішення молодят, зазначивши при цьому, що вони старомодні, тому так званий «цивільний шлюб» не розуміють і не підтримують, а на законний свою згоду дають. 

Спільне проживання та буденні турботи не зуміли пригасити відчуття кохання у молодого подружжя. Вони мали одне велике бажання на двох – об’їхати всю Україну, щоб побачити природну красу та історичну спадщину Батьківщини, а затім помандрувати і за кордон. Однак, Дмитро визначив, що сперш потрібно відбути строкову службу, тому за власним рішенням пішов до військового комісаріату під час призовної компанії. Після закінчення обов’язкового терміну служби деякий час ще служив за контрактом, але прийшов до висновку, що має більше часу приділяти сім’ї і повернувся у цивільне життя. А там пішли діти – першою народилася донька, а через два роки і син. Ось так сімейні турботи відтермінували омріяні подорожі.

Однак, подружжя все впевненіше фінансово ставало «на ноги», тому змогли придбали легковий автомобіль, який став для родини своєрідною «машиною часу». Разом з дітьми Дмитро та Ірина почали втілювати свої юнацькі задумки у реальність – робити, поки що, недалекі автокруїзи по Україні. 
Дмитро був гарним та турботливим чоловіком і батьком, який безмежно любив дітей і вони відповідали йому взаємністю. Як голова родини він був постійним творцем різних ідей, не полюбляв сидіти вдома і постійно «витягував» сімейство «на люди»: прогулянки по місту, в дендрологічний парк «Софіївка», громадські заходи, полюбляв екскурсії до кінотеатру. 

– Переглядання фільму по телевізору, відрізняється від його переглядання в кінотеатрі, як бургер з “МакДональдзу” від борщу вашої мами, – пояснював дітям, хитро посміхаючись при цьому дружині.

Коли у 2013 році почалися перші акції протесту на Майдані, Дмитро наполегливо переконував дружину, що також має перебувати там, разом з небайдужими до долі країни співвітчизниками. Він постійно дивився актуальні випуски телевизійних новин та пряму трансляцію з Майдану, коли «Беркут» силовим методом намагався придушити протести і почав вбивати мирних людей. На той час дітям виповнилося по 8 та 10 років, тому Ірина просила чоловіка не полишати сім’ю і не ризикувати своїм життям. Він дослухався до вмовлянь коханої і залишився вдома, але серцем і думками перебував у Києві, з тими, хто повстав проти авторитарного режиму Януковича, який намагався повернути Україну від європейського вибору до російського пострадянського минулого. 

Однак, Революція Гідності виявилася тільки початком для нових історичних випробувань України у протистоянні з Московією – спочатку анексія Криму, а потім збройний рух колоборантів на сході, що поклали початок російсько-української війни. Тоді вже Дмитро не витримав бездіяльності і на початку березня 2014 року пішов до Уманського об’єднаного міського військового комісаріату, щоб підготувати документи до можливої мобілізації. Причому зробив це, не сповіщаючи дружину про свої наміри. І в один з травневих днів відбулися кардинальні зміни – він звільнився з роботи на фірмі з шиномонтажу, де працював досить тривалий час, прийшов до квартири і почав складати до сумки речі. 

– Куди це ти без нас збираєшся їхати? – запитала Ірина.

Дмитро полишив збори і присів біля неї на дивані.

– Не можу я бути осторонь, Іринко. Не можу і все тут, – у серцях зізнався дружині. – Все, йду на війну. Маю захищати тебе, дітей, батьків, країну, в якій ми живемо.

– Як це йдеш на війну? Ти бачиш, що в новинах розповідають, який жах там робиться? – Ірина була спантеличена такою неочікуваною заявою чоловіка. – Я ж тебе нікуди не відпускаю, – спробувала протестувати.