Невимовний біль, який залишається живим

То був ранок четверга. Ірина розбудила дітей, щоб збиралися до школи. Сніданок для них вже чекав на столі, а сама вона почала збиратися на рейсовий автобус з села Леськове до райцентрівського містечка Монастирище. Саме на 2 жовтня 2014 року у неї було домовлено про зустріч з роботодавцем, відносно можливого працевлаштування в зоомагазин продавщицею. До неньки босоніж підійшла найстарша з дітей п’ятирічна Софійка і радісно повідомила:

– Мамо, а у тата виросли крила. 

– В якому розумінні крила, доню? Він зараз перебуває на службі, – не зрозуміла Ірина, оцінюючи свою зовнішність у дзеркало трюмо. 

– Справжні. Хіба не бачиш сама? Ось він стоїть з крилами. Тато такий гарний, – в захваті проказала дівчинка, показуючи рученятами в пустий простір кімнати. 

Ірина присіла навколішки біля доньки і взяла її гарячі долоні у свої холодні. 

– Це тобі наснився татко з крилами за спиною? – спробувала віднайти раціональне пояснення жінка. 

– Мамо, ти що не бачиш татка? – сердито здивувалася дитина. 

– Не бачу, – розгублено відповіла та. 

Ірині раптово стало зле, вона навпомацки відшукала стілець і, важко піднявшись, сіла на нього. Чомусь забракло повітря і жінка почала задихатися, намагаючись ротом зробити вдих. 

– Доню, води, – прохрипіла Ірина, спостерігаючи страх в очах доньки. – Води… – Відчула, що свідомість може полишити неї.

Софійка зашльопала босими підошвами ніг по підлозі на кухню і повернулася з кухликом води, який зачерпнула з емальованого відра. Вода холодним, якраз за півгодини до цього принесла з криниці, потічком змила незрозумілу перепону у горлі і жінка бурхливо почала дихати.

«Мабуть, поїду пізніше, наступним рейсом», – вирішила про себе Ірина. – Доню, йди но, вдягни щось, а то зовсім захолонеш, – відправила доньку до дитячої кімнати.

Ірина повернулася на кухню. Сіла на стілець, поклавши руки на стіл і обвела поглядом приміщення, але так дивилася, начебто бачила всю будівлю повністю. Цей будинок вони купили з чоловіком у 2010 році. Правильніше сказати не будинок, а коробку будівлі накриту дахом, навіть без огорожі. До цього вони змінили багато чужих квартир в Києві та на Черкащині, поки не наважилися придбати власне житло, шукаючи що найдешевше. Не маючи статків, саморуч взялися добудовувати та облаштовувати оселю. Роману довелося освоювати купу нових навичок, адже вікна він ставив сам, опалення робив сам, двері встановлював сам, поли заливав сам, не кажучи вже про різноманітний потік ремонтно-будівельних робіт. Ось так офіцер запасу ставав і столяром, і сантехніком, і будівельником. За характером дуже непосидючий, рухливий, наповнений веселим запалом та говіркий він швидко обзнайомився з односельцями, які наразі зметикували, яку особисту користь можна мати від такого універсально спеціаліста з різних робітничих професій, і почали кликати молодого сусіда надати допомогу у власному обійсті. Своєю чуйністю до проблем інших Роман неодноразово викликав невдоволення Ірини, так як власні домашні справи полишав «на потім». Адже, щоб виживати у селі, молода сім’я почала обзаводитися домашнім господарством, яке непомітно розрослося до такої собі невеличкої ферми: три корови, троє телят, п’ять свиней, сімдесят качок, десять індиків, щодо ж курей, то їх взагалі ніхто не рахував. І все це «товариство» потрібно було щодня доглядати. Поки влітку корови з телятами перебували на пасовищі, Роман косив та сушив сіно, порався на полі, де зріли картопля та овочі, не стільки для власного споживання, скільки як кормова база для худоби. Тобто вільного часу практично не було, хоча Роман вмів віднайти у будніх турботах хвилинку для свята, щоб влаштувати родинний вихід на природу, поїздку до міста, або прямо на подвір’ї організувати кулінаре «шоу»: як то посмажити на вогні сало, спекти у вуглях картоплю, приготувати шашлики. 

Саме тут у Леськове в 2012 році і народилася найменша Марійка. Софійці тоді було вже під три рочки, а Ростиславу добиралося до двох. Жили небагато, але щасливо. 

Дітей Роман любив, як справжній батько – всім серцем. У дорослого чоловіка і малечі «дурники співпадали» – вони в хаті могли влаштувати справжній погром, вчиняли з подушками настільки азартні баталії, що наволочки не витримували і пір’я розліталося по всій кімнаті. Поза домом Роман поводив себе як доросла людина, зате в родині, перетворювався на ще одну пустотливу за характером дитину. Ірина, сміючись, іноді зазначала: «У мене дві доньки і два сина, тільки один з них занадто дорослий та бешкетний». Якщо у подружжя виникали суперечки, Ірина, образившись, могла тривалий час не розмовляти з чоловіком, але він не сприймав звичайну сімейну сварку, як щось варте уваги. В таких випадках Роман підходив до коханої, легко стукав пальцями її по голові і промовляв: «Ну, то як там, таргани повиздихали?».

Ірина якраз займалася приготуванням чергової порції «страв» для домашньої міні-ферми, коли це «ожив» мобільний телефон. Дзвонила кума з сусіднього села. 

– Іринка, ти вдома?

– А де ж ще мені бути? – питанням на питання відповіла жінка. 

– Мушу сказати тобі занадто погану звістку, – помовчавши деякий час, зізналася кума. 

– Ромка?! – відразу здогадалася та. 

– Так, саме він, – підтвердила та і в слухавці почулося ридання. – Загинув наш Ромчик. До твого свекра приїхали з військкомату і швидка там же стоїть.