Найкрупніший та найсильніший у класі, русочубий Олег закохався в Оленку Івахненко ще з першого шкільного дзвоника. Ні, звичайно, він знав дівчинку ще до того, як пішов до школи, але змогу щоденно спілкуватися зі своєю обраницею отримав тільки у першому класі Турчинської початкової школи. У невеличкому сільському храмі знань він з першого дня почувався впевнено, адже батьківська домівка знаходилася напроти шкільного будинку і під час шкільних перерв дошколяр грався з учнями на шкільному подвір’ї. Тому і перша вчителька Віра Миколаївна Лозовик була для нього доброю знайомою, яку він слухався майже як маму.
Клас був зовсім нечисленним – три хлопця і єдина дівчинка Оленка Івахненко. Олег виявляв свої почуття до дівчинки по-дитячому безпосередньо, все більше у нехитрих подарунках: цукерка, печиво, польова або з клумби квіточка. Як дорослий цілував у щічку.
В навчанні значних успіхів не мав, але це не заважало йому прагнути бути у всьому першим. Під час уроків завжди піднімав руку, щоб відповісти на запитання вчителя. Однак, чотири роки пролетіли, як одна мить, і п’ятий навчальний рік гурт дітлахів з Турчинки розпочав вже в Іршанському НВК (згодом Іршанський навчально-виховний комплекс «Гімназія – дошкільний навчальний заклад» Хорошівського району Житомирської області). Життя примушувало сільських дітей дорослішати. Олег видався спортивної статури і добрим за вдачею, коли помічав бійку, то розводив задирак та мирів. По закінчені НВК юнак отримав виробничу професію слюсаря 2-го розряду, за якою працював на місцевому гірничо-збагачувальному комбінаті.
– Зустріла одного дня Олега в Новій Боровій, – згадує перша вчителька Віра Лозовик. – Почервонів, зніяковів, як побачив мене, і похвалився, що отримав першу зарплату. Сказав тоді, що грошей хоч і небагато, але вони зароблені власними руками і він тепер, як справжній чоловік, може підтримати маму фінансово. Розповідав про свої плани на майбутнє – війна закреслила їх, як і забрала життя юнака.
Діти виростали і шкільна закоханість зазнавала змін, хтось інший міг вже бентежити молоду кров, тому почуття серця переросло у справжню дружбу між Олегом та Оленою. При найменшій можливості дівчина приїжджала до села з навчання у місті, щоб побути на вихідні вдома з батьками. Олег зустрічав її біля автобуса з квітами, поїв гарячим чаєм, довго спілкувалися. Коли юнак пішов на строкову службу до армії, Олена підписала йому стрічку: «Повертайся, будемо чекати!».
В армії він сумував за домом і, прибувши на десять діб у відпустку, обдзвонив всіх до єдиного друзів та зібрав їх разом, щоб поспілкуватися біля лісового багаття. Хлопець мав доброзичливе серце, яке вміло співпереживати, тужити та було відкритим до людей.
Після строкової служби продовжив працювати на Іршанському ГЗК. Мріяв мати власну домівку, сім’ю та купу дітлахів. Допомагав батькам облаштовувати садибу, почав зустрічатися з дівчиною. Однак, коли пришла повістка з військкомату до українського війська, щоб захищати країну від російського агресора, не пручався, а зібрав речи і вирушив на війну.
Вдалині від рідних місць думками постійно повертався до батьків, друзів, односельців, яких хотів побачити, почути, обійняти і – ніколи не повертатися назад у луганське пекло. Подовгу та жадібно спілкувався по телефону з батьками, тіткою Тетяною, подругою дитинства Оленою. Зізнавався, що страшно йому, але має залишатися на сході, так як власна совість вимагає до кінця виконати обов’язок перед побратимами і країною. Одного разу у телефонній розмові зізнався Олені: «Вже друга ночі, ми ховаємося від артилерійського обстрілу в бліндажі. Навкруги все вибухає, земля двиготить і здригається. Я дорослий хлопець, але боюся». Одного разу снаряд вже потрапляв в їх бліндаж та залишив Олега без одягу і особистих речей. У той раз хлопцям повезло, нікого в укритті не було – перебували на вогневій позиції.
8 січня для Тетяни Корнійчук, двоюрідної тітки Олега, є особливим – власний День народження. У цей день 2015 року її телефон безупинно програвав рінгтон виклику – вітання надходили одне за одним. Серед зливи дзвінків, той виклик від племінника закарбувався Тетяні у свідомості. Він зателефонував о 14.59 зі словами: «Тьотю Таня, я пам’ятаю про ваше свято. Не міг подзвонити раніше, у нас тут мерва робиться. Але я вас люблю. Спочатку маму люблю, а потім вас. 14 січня мамі має виповнитися 45 років, так там кабанчик до цієї дати відгодовується. Приїду, відсвяткуємо ваше і матусине дні народження разом. Тільки, прошу, чекайте та молитися за мене».
9 січня Тетяна Корнійчук поїхала до Києва, перевідати дочку. Там її і застало повідомлення від подруги: «Надійшла звістка від головного лікаря, що когось з Нової Борової вбили». Недобре стало на душі у жінці. Донька, щоб заспокоїти матір, почала обдзвонювати друзів, які якраз перебували в зоні бойових дій. Зв’язалася з однокласником Андрієм, який прояснив ситуацію: «Так, мене було поранено, але вже йду на поправку. А загинув з Турчинки такий високий білявий хлопчина Олег Яндюк». Почувши гірку звістку, Тетяна впала на коліна та почала просити Бога, щоб це було неправдою, подумки картаючи себе за те, що за хатніми клопотами не поговорила з племінником хоч на хвилинку довше.
– Ховали на п’ятий день. Красень. Мені всіх дітей, які загинули шкода – це дерева, яким підрізали коріння, – гірко зітхнула Тетяна, наостанок нашої бесіди.
За два дні до загибелі Олена Івахненко мала останню розмову зі своїм другом дитинства. Олег розповідав про страшні та безкарні ворожі обстріли, на які вони не мають наказу відповісти вогнем своєї артилерії. Поділився потаємними думками про нестерпне бажання зустріти Святвечір у родинному колі та ніколи більше не повертатися у зону АТО, але він, все ж таки, має і надалі захищати тих, кого любить.
Олег мав приїхати до рідної Турчинки на Різдво, але російський реактивний снаряд з БМ-21 «Град» обірвав нитку життя юнака. І ті квіти, що мали б дарувати йому на весілля, родини та хрестини, тепер кладуть на могилу юнакові… у День Народження і День Смерті.