Захисники, які ступили за межу життя

О. Калина. "Земляки" (вірш)

Пам’яті Івана Вовка та Олега Яндюка

Служити літом призивались.
Місяць навчань – і на війні.
І там, на місці, вже дізнались,
Що в області жили одній.

Тож, побратими там на сході,
Були, як браття, як рідня,
Бо так ведеться у народі:
Солдати – то одна сім’я.

Бліндаж ділили, одяг, їжу,
З буржуйки крапельку тепла.
В погоду зимну і негожу
В нагоді дружба їм була.

Підрозділ якось обстріляли,
У їх бліндаж влучив снаряд.
Настил, що зверху, розірвало
Й посипавсь вниз осколків град.

Олег загинув враз, миттєво,
У бліндажі у мить ту був.
Та то було вже несуттєво.
Іван нічого не збагнув.

Лиш стук й нестерпний біль у тілі,
Із рани тепла ллється кров.
Не зрозумів він: а чи цілий?
Лиш, зойк і стогін, крик і знов.

Снаряди поряд вибухали,
Сепари били прямо в ціль,
І сніг з землею все мішали.
І не вщухав нестерпний біль.

Ось пронеслись перед очима
Сини, дружина і рідня,
Й душа Олега над плечима.
– А в нього чи була сім’я?

Не встиг хлопчина ще нажитись,
Адже був дуже молодий.
Не встиг він, навіть, одружитись,
Бо по гулянках не ходив.

Сестра лишилася і мати,
А у Івана там – сім’я.
– Пора, Іване, вирушати –
Душа Олега промовля.

І ось над балкою, над снігом,
Де свіжі вирви ще димлять,
У синє небо, понад світом,
Загиблих душі вже летять.

Подобається

#507 в Сучасна проза
#263 в Детектив/Трилер
#35 в Бойовик

Відредаговано: 03.08.2024