Коли повертаєшся у своїх дітях

На проводну неділю, що після Пасхи, яка у 2021 році припала на 2 травня, до могили Івана Вовка, щоб вшанувати пам’ять захисника України, прийшли дружина з двома синами Артемом і Юрієм та учасники російсько-української війни Андрушівської громадської організації АТО/ООС. 

Обійнявши за плечі синів-підлітків, Тетяна дивилася на холодний граніт пам’ятника і спогади мимоволі перегортали сторінки пам’яті. 

Кінець дев’яностих років минулого ХХ століття для України знаменував закінчення нелегкого першого десятиріччя пострадянського періоду Незалежної держави, яке було наповнене злиднями та непевним завтрашнім днем. Вона тоді ще тільки-но починала торувати свій самостійний дорослий шлях – юнка, котра приїхала працювати у радгосп на ферму дояркою, до двоюрідної сестри, що мешкала у селі Нова Чорторія Любарського району. Робота не з легких, та ще й у селі, де всі чужі, і нові знайомства, а то й доля... починаються з робочого колективу. 

Іван Вовк, після звільнення зі строкової служби, повернувся назад до батьківської оселі і час від часу перевідував на фермі свою рідну тітку Людмилу. Хлопець, як хлопець, один з багатьох, тому серце у Тетяні зовсім не тьохкало, як пишуть у любовних романах, коли він з’являвся у короварнику.

Не зважаючи на те, що 31 грудня є робочим, але цей день, традиційно насичений святковим настроєм і очікуванням якогось незвичного та яскравого дива, що має статися саме на зламі років. Тому присутність у новорічний день дитячої віри у ймовірність існування казки у душі Тетяни мала місце, але зі значною долею дорослого скептицизму. Ввечері, щоб не відчувати самотність, дівчина, вдягнувшись в ошатне вбрання, прийшла до клубу на новорічну дискотеку. Святково вбране приміщення було вщерть заповнене людьми – селянами самого різного віку, як то кажуть: «від малого до великого». У цій людській круговерті її запримітила Людмила і з категоричними нотками у голосі запросила відмітити бій курантів дзвоном келихів з шампанським у Вовків.

– До яких ще вовків ми маємо йти? Ти що мене до лісу кличеш? – сміючись перепитала подругу Тетяна.

– До моїх родичів. Не хвилюйся вони гарних панянок не їдять у свята. Це зараз я маю прізвище Гавриш, а до заміжжя теж Вовком була, – відповіла та, також заливаючись сміхом, і, по закінченню танців, забрала її з собою.

Увійшовши до незнайомої домівки, Тетяна угледіла святково накритий стіл та звичайну сім’ю: батька з матір’ю і двох статних синів. Голова родини, очі якого променіли лукавством та доброзичливістю, підійшов до жінок, оглянув Тетяну лагідним поглядом і, допомагаючи гості звільнитися від зимового одягу, промовив:

– А ось і невістка завітала до нас. 

– Яка це я вам невістка? – наїжилася Тетяна.

– Ще будеш, – посміхнувся той у відповідь. – Бог бачить, що будеш.

Ось так, як в гарній мелодрамі, та новорічна ніч змінила життя Тетяни – вона знайшла своє кохання.

Тетяна та Іван, як сім’я зійшлися у 1999 році – почали жити цивільним шлюбом. Тетяна від двоюрідної сестри перебралася до батьківської господи Івана. Його батько, її майбутній свекр Михайло Олександрович, виявився дуже доброзичливою людиною і, не менше за свого сина турбувався, щоб вона почувала себе у них, як у родинному колі – затишно. Перше доїння на фермі починалося пів на шосту ранку і ні разу Михайло Олександрович не відпустив трудівницю на роботу без сніданку, який, зазвичай, вже о п’ятій ранку чекав її на столі. Також він намагався щонайменше навантажувати її хатніми турботами по господарству, щоб мала змогу відпочити і не сприймала життя, як суцільні робочі будні. 

Мама Тетяни Марія Зіновіївна запропонувала молодій парі для самостійного проживання порожню хату у своєму селі і вони, після родинної наради, погодилися переїхати до Малої Пʼятигірки Андрушівського району Житомирської області. Батько Івана не приховував свого смутку, проводжаючи дітей до власного обійстя та розстаючись з невісткою, потайки змахував з повій непрошену сльозу. У тому ж 2000 році молодята і побралися – офіційно оформили шлюб. Для себе вони давно вже визначили, що доля сплела їх стежки в один спільний шлях, тому розпис у РАЦСі здійснили скоріше задля дотримання встановлених традицій та як остаточне ствердження для самих себе у непорушності зробленого вибору.

В сімейних турботах та постійній праці життя потроху налагоджувалося. На селі, щоб жити в достатку, потрібно вставати з першим промінням сонця, а лягати спати коли місяць вже яскраво світить у небі – підсобне господарство потребувало щоденної безперервної праці та догляду. Перед російсько-українською війною родина Вовків утримувала двох корів, чотирьох телят, трьох поросят та купу різної птиці, як то гуси, качки та кури. Звичайно, обоє малолітніх синів також були задіяні у трудовому процесі по підсобному господарству. Зранку, щоб припнути пастися телят, молодший Юрко ніс молоток, а старший Артем тягнув припон. Прибрати у хаті, сипнути курям зерна, зібрати деяку городину для хлопців було взагалі буденною справою.

У 2013 році Тетяна влаштовується на роботу до сусіднього Козятинського району у село Кашперівка, залишивши на господарстві чоловіка з малими дітьми. Тепер вдома жінка бувала тільки на вихідних – з вечора п’ятниці до ранку понеділка. Поки Тетяна на світанку добиралася до роботи велосипедом, Іван весь цей час розмовляв з дружиною по телефону, щоб бути певним, що з нею все гаразд і в дорозі нічого не трапилося. Любили вони один одного віддано та щиро і роки спільних випробувань не похитнули їх кохання.

19 березня 2014 року до обійстя Вовків агресивно постукала Росія – Іван отримав повістку до Збройних сил України, щоб стати на захист країни та власної родини. Саме цього року меншенький пішов у перший клас, однак, батько в цей день 1 вересня якраз перебував під обстрілами російських «градів». Тетяні Іван телефонував багаторазово, при всякій можливості. Жалкував, що немає змоги допомогти їй по господарству, цікавився справами, особливо переймався чи все гаразд у дітей, розпитував про сільські новини, але про себе розповідав небагатослівно, не вдаючись у подробиці. Не було такого дня, щоб односельці не запитали Тетяну, як там Іван, чи все з ним гаразд, чи не потребує ніякої допомоги. Іван Вовк користувався у селі заслуженою повагою. За характером він був такий, що сперш допоможе сусіду, і тільки потім візьметься за свою роботу, кажучи при цьому: «Сьогодні я допоміг, завтра мені в нужді підсоблять». І з людьми завжди був привітним та усміхненим, так як по життю йшов з відкритим серцем. Тому звістку про загибель Івана Вовка у Малій П’ятигірці сприйняли важко, особливо переймався її дядько Леонід Зіновійович, який полюбив його, як рідного сина.