Залишаючи по собі світлий промінь життя

В школу, де живе у серцях Тарас,
Де навчають: скрізь добро посій.
Завітав солдат до дітей у клас
На граніті чорнім Богуш Олексій.

Анатолій Пантус «Богуш Олексій»

Олексій виростав та набував життєвого досвіду так само, як і його однолітки в місті Іршанську, що на Житомирщині: дитячий садок, школа, доросле життя. Під час випускної вечірки вчорашні одинадцятикласники писали записки з побажаннями, які потім зачитували уголос. Записку Олексія Богуша витягнули першою. «Я хочу, щоб всі ми виросли добрими людьми», – було в ній зазначено.

Так він і будував свою долю, на душевній доброті. Таким він запам’ятався своїй вісімдесятирічній бабусі, якої став надійним помічником по господарству, коли вмер її чоловік. 

Такий же світлий спогад залишив Олексій Богуш і на Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті, де працював електрогазозварювальником. Таким закарбувався у пам’яті у побратимів по зброї. А ще залишився незагоєною душевною раною для тих, хто його любив і чекав повернення з російсько-української  війни.

Остання декада серпня 2014 року на Луганському напрямку була неймовірно напруженою. Позиції українських військ постійно підпадали під обстріли з різних артилерійських систем. Причому угрупування противника було представлене не бойовиками, а кадровими збройними силами Російської Федерації – біля чотирьох батальйонно-тактичних груп і двох танкових рот. 

Саме з 31 серпня по 3 вересня українські військові підрозділи здійснювали відхід з ряду населених пунктів: Хрящуватого, Новосвітлівки, Луганського аеропорту, Лутугіного, Георгіївки і закріплювалися на новому рубежі оборони – берегом річки Сіверський Донець. 9 та 12 гсабатри 26 артилерійської бригади, які протягом липня-серпня здійснювали вогневу підтримку українських підрозділів в секторі «А», розташувалися у базовому таборі поблизу населеного пункту Весела Гора.

7 гарматна самохідно-артилерійська батарея 2С5 «Гіацинт-С» 3 ГСАДн, що весь серпень була задіяна в обороні Луганського аеропорту та Лутугіного, також прямувала до району зосередження 9 і 12 батарей. Саме 31 серпня, коли Весела Гора вже перебувала у прямій видимості колони, о 14 годині дня артилеристам довелося спостерігати, як поле, де був обладнаний табір 26 артбригади, піддалося ураженню з російських реактивних систем залпового вогню «Ураган». Протягом декількох десятків секунд це місце перетворилося на суцільну вогняну фантасмагорію.

Командир гармати старший солдат Олексій Богуш встиг вже пройти випробування війною і міцно засвоїв, що не мають страху тільки шаленці та брехуни. Коли він побачив, як перший залп «Ураганів» ліг перед табором – серце у нього зайшло у недоброму передчутті. Другий залп ліг дещо ближче, однак, Богуш вже падав на землю, щоб уламки від реактивних снарядів мали менше шансів в нього поцілити. Третій же залп прийшовся якраз по місцю розташування його 12 батареї… 

Богуш встав на ноги, струшуючи з себе землю та намагаючись не чути дзвін, що стояв чи в голові, чи у вухах. Озирнувся навколо і побачив позаду себе вирву, у якій заживо палав його механік-водій Василь Малянівський. Кинувся рятувати товариша, намагаючись збити з одягу полум’я. Він не знав, що у грудях побратима вже поселився уламок від реактивного снаряду... Олексій намагався подолати вогонь і водночас кликав на допомогу: «Хлопці, допоможіть! Хоч хтось, допоможіть загасити!». Відчув, що сили, чомусь, занадто швидко полишають його і важко опустився на спекотну від літнього сонця та вогневого ураження землю…

Василя Малянівського, котрого вважали непритомним, на ношах завантажували у бувалу «таблетку». Побита роками та воєнними дорогами швидка ще могла виконувати свою пряму функцію на ближні відстані – доправляти поранених і вбитих українських бійців до шпиталю. Олексій Богуш кинувся було допомогти евакуювати побратима, але відчув ріжучий біль у животі і, зігнувшись майже вдвоє, присів навпочіпки. Хтось торкнувся його плеча, запитуючи: «Леха, з тобою все добре?». І тут же прокричав: «Док, поспішай сюди! Лешка кров’ю сходить!». 

Богуш спробував було пручатися вимогливим обмацуванням фельдшера, але вже не залишалося ні сил, ні бажання рухатися. Тіло набувало млявості і вимагало всепоглинаючого спокою. В животі різко заболіло знову. Він відчув, що йому щось вкололи і фельдшер промовив: «Зараз відпустить, потерпи дещицю часу». Його обмякле тіло тримали попідруки два побратима – самостійно стояти він був вже не в змозі, – а «Док», тим часом, бинтував рану. Білосніжна марлева стрічка зловісною гадюкою обвивалася навколо тулуба. Затим його обережно, як китайську порцелянову вазу, доправили у задушливе нутро швидкої, де вже перебував Малянівський.

«Таблетка» не поспіхом рушила і, перевалюючись на вибоїнах, почала набирати швидкість. Перед тим, як втратити свідомість, Олексій встиг ще почути, як «Док», комусь сказав: «Цьому ми вже нічим не допоможемо, а цього потрібно доправити в шпиталь на операцію. Уламок пройшов зі спіни у живіт, в стані афекту він навіть не відчув цього. Багато втратив крові, але шанси ще мають бути».

Рівно ще два тижні життя відпустила доля Олексію Богушу, які він провів на лікарняному ліжку. Матір пускали у палату, перевідати сина, тільки на лічені хвилини. Олексій повеселішав, навіть пробував жартувати. Чоловік переконав себе, що виборсався з обіймів кістлявої і повернеться до рідних. 

На щоденні благальні запитання матері лікарі тільки розводили руки зі словами: