"Була в сина одна доля"

Лідія Губецька
Стаття в газеті «Земля Бердичівська» №2 від 9 січня 2015 року

З великими сподіваннями і надією на краще зустріли ми Новий 2015 рік. На порозі Різдво Христове і довгоочікуваний Святвечір. Напевно, в кожній українській домівці збираються родини за святковою вечеряю з традиційною кутею й узваром.

Дуже вже любив це свято наш Вася. Саме шостого січня на Першу Вілію у нього був день народження. У 2015 році він планував відзначити його по особливому, як господар сімейства. «В цьому році поїду в гості до тещі, бо ж у неї також день народження, а на рік запрошу всіх вас до себе на кутю, у свою вже, до того часу, відремонтовану хату», – говорив він рік тому.

Мріяв, планував та не судилося, а судилося назавжди залишитися молодим двадцятитрьохрічним солдатом. 31 серпня 2014 року біля села Весела Гора, що на Луганщині, осколок «ураганівського» снаряду обірвав життя нашого Васі (Малянівського Василя Івановича). Чомусь такий короткий вік дарувала йому доля. Доле, доле, яка ти несправедлива...

Моє знамено та тополя
Стоїть серед жита.
Була в сина одна доля –
Вмерти і не жити.

Дуже рано відійшла у вічність Василева мама, стала тополиною у далекому полі... «Сама пішла на той світ, а дітей кому залишила? Була б краще з собою забрала», – говорила на маминому похороні одна старенька жінка. Тоді її слова здавалися жорстокими та безглуздими. Згодом стало зрозуміло, що продиктовані вони життєвим досвідом і людською мудрістю. Ось така вона – гірка правда. Діти росли, як бур’ян при дорозі, хто не йде, той скубне. Восьмирічний Вася частенько сидів біля ставка, задумливо вдивляючись у воду, або на кладовищі, біля маминої могили, або заходив аж до Широкої Руди і виглядав, чи не йде з далекого поля матуся.

Сподівався: прийде, пригорне, поцілує, а він розкаже їй всі свої дитячи образи. А тих образ було більше, ніж достатньо. Батько не мирився з мачухою, а крайніми завжди залишалися сироти. В постійних сварках дорослих, у тяжкій праці (хто дозволить даремно хліб їсти), в образах і несправедливості пролетіло дитинство. Підріс, наважився протестувати, згодом взагалі пішов жити до тітки. У новій сім’ї його не ображали, але все навкруги було чужим: село, люди і школа. Довелося звикати. Згодом знайшов нових друзів, навчався і намагався прожити на чужині, стати своїм. Потім була успішна здача незалежного оцінювання, випуск і вступ до університету.

Вітер свободи дихнув йому в обличчя, аж голова запаморочилась. Велике місто, безтурботне студентське життя, ще й гроші, подвійна стипендія в додачу і ніякого контролю. «Васю, може зупинишся, подумай на що витрачаєш?». «Я хочу все попробувати поки молодий», – лунало з його вуст. Ось так, у шаленому темпі летіли його юнацькі роки, а він шукав себе. З дитинства вабила його романтика армійського життя, любив військові пісні і фільми. Особливо подобався серіал «Солдати». Як результат – залишає навчання в Житомирському агроекологічному університеті та йде в армію служити за контрактом. Двадцятирічний юнак зразу дорослішає, стає самостійним та не сповільнює ритм, як кажуть, «поспішає жити». Несподіваним для нас було його рішення одружитися. «Невже ви не підете з хлібом сватати мені дівчину, як батьки?» – ця фраза змусила нас дати свою згоду на його одруження. З головою поринає наш Вася у сімейне життя, намагається звіти своє гніздечко.

А над країною тим часом нависає неочікувана біда. З початком вторгнення на територію нашої держави російських військ солдат Малянівський Василій передислокувався для посиленої охорони військового аеродрому у Вінниці, потім на полігон під Житомиром, де готував техніку для відправлення у АТО. Його тривожить невідома війна і, разом з тим, він прагне бути на передовій. «Хочу бути там, де потрібно захищати Батьківщину», – говорив у телефонній розмові з сестрою. 

14 липня 2014 року механік-водій гарматного самохідно-артилерійського взводу 9-ї гарматної самохідно-артилерійської батареї 3-го гарматного самохідно-артилерійського дивізіону Малянівський Василь Іванович відправляється в Луганську область у розпорядження керівника АТО.
Розвіялась армійська романтика, настали реалії воєнних буднів. І головне завдання для нашого старшого солдата в цих буднях – вижити. 

Цвіт полинний серед поля
Танками потертий.
Була в сина друга доля –
Жити, а не вмерти.

Лише півтора місяця був Вася на війні. Та за цей короткий період часу зазирнув він у вічі смерті аж п’ять разів. «Вітайте, я сьогодні знову народився, вже п’ятий раз», – прохопився він якось раз у телефонній розмові. Довелося йому прориватися на своїй самохідці скрізь шквал «градівського» обстрілу, коли перед очима стояла суцільна завіса земляного місива. Летів крізь паркани, дерева, навіть хати, рятуючи бойову машину і товаришів по екіпажу. Довелося вибиратися з палаючого танка, начиненого бойовими снарядами. Довелося бігти болотистою місцевості залишивши самохідку з повним боєкомплектом серед дороги, атакованою «ураганівською» ракетною установкою. Довелося всю ніч сидіти в тісному окопі, дихаючи порохом розірваних снарядів. Довелося зупиняти кров другові з понівеченою кінцівкою, збирати по полю фрагменти тіл товаришів. 

Важко уявити, як страждала Василева душа від усього пережитого, така юна і вразлива, така незахищена і неполюблена душа. Навіщо ж ти, доле, змусила його пройти крізь ці пекельні жахіття і врешті-решт забрала у нього найдорожче – саме життя. 

Став він зіркою ясною,
Колосочком жита.
Вибрав воїн третю долю,
Вмерти, але жити.

Далеко не все з його життя на війні ми знали: не розповідав, беріг нас. Зараз про його життя на війні розповідають нам його друзі, його побратими. Переконуємося з кожним разом, що Вася був відважним воїном, справжнім патріотом та головне – гідною людиною. Він герой. Він буде жити в пам’яті своїх товаришів. Він буде вічно жити в серцях близьких йому людей.