Загинув на Медовий Спас

Серце крається, сльози не висихають...
Ми будемо завжди пам’ятати про тебе...
Сестра Ольга

Існує дві основних причини, коли збирається великий гурт рідних за кров’ю та близьких по духу людей разом – це спільна радісна подія, або спільне горе, що чорним сумом проникає в їх серця. В той день зустріч людей, які знали Олександра Сокорчука за життя, відбулася тому, що герої уходять у Небуття, але пам’ять про них має залишатися серед живих, як пекучий спомин про те, що воля та щастя України не мають ціни, тому що за них заплачено майбуттям найкращих синів та дочок країни. 

– Олександр вперше пішов у дитячий садочок, коли йому виповнилося півтора року. Відразу потоваришував з ровесниками, з вихователями в нього також конфліктів не було. Мав він здатність знаходити спільну мову з людьми, мав талант знайти підхід до кожної людини, – заплакані очі мами Сашка Сокорчука Лідії Стелюти світлішають, коли вона поринає у спогади про сина. – Саша мріяв бути вчителем з фізкультури. Після закінчення школи намагався вступити до вищого навчального закладу, проте не вдалося. Тому, щоб марно не витрачати час, він влаштувався працювати різноробочим на будівництві. 

В армію його брати не хотіли, так як мав проблеми з венами. Але син вмів добиватися свого і, оскільки завжди хотів служити в армії, доклав всіх зусиль, щоб потрапити до українського війська. Строкову службу він проходив в Новоград-Волинському, а після повернення у цивільне життя, продовжив працювати на будівництві. 

– З Сашком ми швидко порозумілися. Йому було п’ять років, коли ми познайомились. Змалечку ходили з ним на рибалку, збирали в лісі гриби, виконували хатні роботи, а коли став дорослим разом почали ходити на роботу, – розповідає Василь Стелюта, вітчим.

– Сашко ріс слухняним хлопчиком. Ніколи нікого не ображав, завжди приходив на допомогу, не лінувався працювати по підсобному господарству, – ділиться спогадами про онука бабуся Марина Кусяк. – Дідусь часто брав Сашка з собою на поле в кабіну трактора або комбайна. Він бував в захваті від таких пригод.

– Олександр з дитинства любив грати в футбол. Бувало прийде двоюрідний брат до нього, візьмуть м’яч і гайда на вулицю, – продовжує розповідь мама. – Також подобалось йому збирати гриби, ловити рибу. А ще завжди захищав молодшого брата Михайла, хто б там не намагався його образити.

– В дитинстві я постійно приїздив влітку до бабусі в гості. І всі канікули ми з Сашком проводили разом, як нерозлий-вода, – посміхається друг дитинства Сергій Нестерчук. – Футбольні баталії відбувалися майже щодня, причому не тільки на стадіоні, але й на вулиці біля дому. Бабуся постійно сварилася, щоб ми м’ячом не ламали дерев’яного паркану. Як і всі інші діти гасали на велосипедах, грали в карти, хованки, лазили по деревах, допомагали бабусям та дідусям на городі, сапали картоплю, заготовляли та привозили сіно. Іншим нашим захопленням стала рибна ловля, бувало, що навіть змагання влаштовували на найкращого рибалку. 

Після того, як минули шкільні роки і я продовжив навчатися далі, а Сашко пішов працювати, бачитися почали рідше. До того ж, згодом Сашко пішов служити. Доросле життя завжди вносить свої невблаганні корективи в дитячі мрії.

– З Сашком провчились разом від першого класу і до випускного балу, – каже Олена Гербель, однокласниця. – Дружили з ним, бувало, за щось сварилися. Однак, на нього не можна було довго тримати образу – він завжди був веселим та енергійним, таким собі динамічним центром гурту, будь-які заходи з ним проходили на позитиві. Навкруги нього формувався якійсь осередок вільного спілкування.

Після закінчення школи я переїхала жити в інше село, тому вже не мала змоги часто бачитися з Сашком. Але при зустрічах з ним все більше згадували наш клас та різні випадки з шкільного життя.

– Ми росли з Сашком разом. Все дитинство пліч о пліч пройшли, не зрозуміли коли воно й минуло, – з сумом у голосі констатує однокласник Микола Андрійчук. – Саша, як людина, асоціюється у моїй свідомості з чимось світлим та надійним. Навіть дещо заздрів його вмінню спілкуватися  з різними людьми та ні з ким не конфліктувати. Знаєте, як в дитинстві, та й в дорослому житті теж, з кимось ми розмовляємо, а когось уникаємо, тому що відчуваємо до деяких людей антипатію, чи якусь неприязнь. Сашко підтримував рівні відносини з усіма, навіть з аутсайдерами в класі.

– Коли ми ходили з Сашком в дитячий садочок, то постійно з ним билися, – зізнається однокласниця Світлана Немерська. – А вже пішовши до школи, тільки тоді з ним потоваришували. Хороший був хлопець, сонячний. З Сашком можна було відверто поговорити про будь що, знаючи, що розмова залишиться тільки між нами. Він вмів вислухати тебе і не сказати якоїсь дурні.

– Коли Олександр пішов до першого класу, він запам’ятався мені тим, що міцно тримав маму за руку і не хотів її відпускати. Тільки після того, як отримав тверду обіцянку, що у нас тут весело і добре, хлопець насмілився тимчасово полишити маму, – голос першої вчительки Надії Макарчук повниться теплом спогадів. – Також запам’ятався тим, що дуже любив свою родину. Захоплювався дідусем, міг довго розповідати який він чудовий і як з ним цікаво. Коли в четвертому класі відбувалося родинне свято, то Саша наполегливо просив мене, щоб йому дали розповідати вірша про дідуся, пісню співати саме про дідуся, тому що цей день припадав саме на ювілей його діда Михайла Кусяка. Він наперед радувався Дню народження свого діда, знаючи ще, що той завітає до його класу і пригостить всіх учнів солодощами.