Плакала твоя душа

– Доброго дня, хрещений, – слухавка мобільного телефону відтворила голос похресника, який вже котрий рік працював у Києві на фармацевтичному підприємстві.

– І тобі доброго здоров’я, Петю, – з теплотою у голосі відгукнувся Анатолій Вікторович Охрімчук.

– Дядь Толь, нічого, якщо я завтра приїду до вас власною автівкою і залишу її на деякий час під вашою охороною? – запитав Петро.

– Звичайно, приїжджай, ще й запитуєш. Ми з дружиною завжди ради у себе бачити і тебе, і твою Наталку, – не розмірковуючи погодився дядько. – Тільки, чому авто у мене залишити хочеш?

– До військкомату викликають, за мобілізацією. Це ненадовго, десять днів побуду у частині та й назад, – пояснив Петро.

– Гаразд, чекаю. Тітка Руслана до твого приїзду щось смачненьке приготує, ти ж знаєш, як вона тебе любить, – запевнив Анатолій Вікторович.

Повернувшись з роботи та попоравшись по господарству, вже за двадцяту годину подружжя Охрімчуків сіло вечеряти. Як це й водиться в українських сільських родинах, саме за вечерею і плине некваплива сімейна розмова про події сьогодення, згадується минуле, висловлюються побоювання і власні прогнози щодо майбутнього держави, що базуються на телевізійних новинах якогось улюбленого (що аналогічно «найправдивішого») каналу та на людських чутках. 

– Племінник твій Петро дзвонив, казав, що завтра буде у нас і машину на деякий час залишить, – поділився звісткою з дружиною Анатолій Вікторович.

– А чого ж це у буденний день їде, та ще й назад на маршрутці повернутися хоче? – здивувалася Руслана Михайлівна. – Може з Наталкою посварилися?

– Та ні, – відмахнувся від спішного здогаду благовірної Анатолій Вікторович. – У військкомат викликають на десятиденну перепідготовку. Сама ж знаєш, що зараз на Вкраїні робиться – Росія ніяк не вгамується, хоче побільше шмат від України відкусити, якби не вдавилася клята. – Металева ложка зло дзеленькнула о порцелянову тарілку з супом.

– Немає спокою у державі, – по-жіночому тужливо зітхнула господиня.

– І хлопцю також не дадуть часу вкоренитися, тільки життя почав налагоджувати. Недаремно кажуть, що біда з бідою дружить,– додав Анатолій Вікторович і поринув у невеселі спогади…

Петро народився у 1983 році і був другою дитиною в працьовитій сільській родині Дубиків – батько Борис працював механізатором у радгоспі, мати Люся касиром в Ощадбанку. Жили бідово, тобто не в статках (як і більшість селянських сімей в Радянському Союзі), але діти ні в чому потреби не знали. Зі старшим братом Олександром відносини молодшого Петра склалися по справжньому братерськими – разом гралися, ходили до школи, допомагали батькам по господарству та отримували «на горіхи» за витівки.

В школі Петро зірок у навчанні не хапав і тому, після отримання атестату про повну загальну освіту, продовжив навчання у Ружинському СПТУ, яке успішно закінчив в 2001 році. До призову на строкову службу у листопаді того ж 2001 року встиг влаштуватися на роботу до однієї з найстаріших фармацевтичних компаній в Україні ПАТ «Фармак». Коли надійшов час чесно виконав свій військовий обов’язок перед Батьківщиною – віддав армії майже півтора року свого юнацтва, і почав облаштовувати особисту долю. Але «життя прожити, не поле перейти», тому не все налаштовувалось у юнака так, як йому того бажалося. І кохану свою зустрів не відразу. Три роки Петро прожив з Наталкою у цивільному шлюбі, поки не вирішив одружитися за законом. Однак, не судилося відгуляти у той рік весілля – відлетіла у вирій материнська душа. Через рік пішов у Небуття і батько, тому весілля довелося знову відкласти. 

Гарний за характером вдався його похресник: компанійський, жартівливий, з відкритим серцем. На всі особисті сімейні свята намагався зібрати родичів звідусіль, щоб розділити відчуття щастя з тими, до кого тягнеться серце. Хоч Петро видався дещо нижче зростом за дружину, але не соромився цього, і, в прямому сенсі слова, носив її на руках. Не стидався й «жіночої» роботи: готував смачні сніданки, прав речі, мив посуд, виконував іншу хатню роботу. Єдине, про що шкодували Петро та Наталія, що у них за всі щасливі роки подружжя, так і не народилася дитинка.

У Анатолія Вікторовича, чи то від спогадів, чи від передчуття недоброго, чомусь зле стало на душі. Він сердито тряхнув сівіючою головою і повідомив дружині:

– Я на завтра на роботі на півдня відпросився. Зустріну Петра, проведу до комісаріату, щоб все по людські було. Ти зготуй щось та в холодильник постав. Пакет з продуктами спакуємо Петру з собою, хто його знає, коли їх там годувати почнуть.

Важко встав із-за столу й пішов на подвір’я смалити цигарку з міцним тютюном.

Петро приїхав біля шостої ранку, адже о сьомій вже мав бути у військкоматі. Зустріч між родичами відбулася по чоловічому стриманою. Міцно потиснули один одному руки та обійнялися. Зайшли до хати, де Руслана Михайлівна накривала на стіл сніданок, і Петро тепло привітався з тіткою. Чоловіки знову вийшли на подвір’я, щоб посмалити по цигарці. Курячи, небагатослівно обмінялися новинами з особистого життя та поринули в обговорення подій, які з минулої осені змінили уклад щоденного існування держави: Майдан та Революцію Гідності, віроломне захоплення Росією Криму та неспокій, що мав місце на сході.

– Як міркуєш, Петя, буде війна з Росією? – запитав про бентежне, що не давало спокою його думкам Анатолій Вікторович.