"Йому треба було бути мушкетером"

Наручний годинник у корпусі кольору хакі показував майже на десяту вечора 7 серпня 2014 року. Сутінки намагалися остудити першим подихом нічної прохолоди розпечений денною спекою донбаський степ. Земля віддавала надлишок тепла у навколишній простір, хвилі якого маревом піднімалися вверх, де змішувалися з гаром випаленої трави та спеченого від вибухів чорнозему. Вищерблена артилерійським вогнем вершина Савур-Могили хижо та спокійно поглядала додолу.

Біля тридцяти чоловік особового складу 5 гсабатр 2 ГСАДн 26 артилерійської бригади вишикувався на обмеженому, вільному від дерев та кущів, майданчику лісосмуги. Натруджені за день САУшки 2С19 були замасковані, їх 152-мм гаубичні стволи остигали. Розрахунки гармат за шатами подекуди нагадували піратів Карибського моря – елементи військового (до того ж різних країн НАТО: Америки, Британії, Канади та український «дубок») і цивільного одягу перемежовувалися в хаотичному безладді, але дотримуючись принципу зручності для тіла. Вони стояли з особистою стрілецькою зброєю, з обличчями на яких проступала багатоденна втома, але знаходили сили жартувати та кепкувати над кимось з товаришів, який протягом дня зумів відзначитися незграбним вчинком. Майже всі ці чоловіки були залучені до захисту України від російського агресора за мобілізаційним приписом, справжніх контрактників серед них нараховувалися одиниці.

– Ставай, – пролунала команда командира другого вогневого взводу, лейтенанта Іллі Котова. – Рівняйсь! Струнко!

– Товаришу лейтенанте, – почав було доповідати командир взводу, але старший офіцер батареї такий же молодий лейтенант Руслан Лук’янюк зупинив його порухом руки.

– Хлопці, – зовсім не по військовому звернувся СОБ до підлеглих, – сьогодні у нас був важкий день, один з багатьох, які ще чекають нас попереду у цій війні за Україну. Історія визвольної боротьби української нації знайшла своє відображення у сучасній борні з російським агресором. Ми не маємо морального права віддати на відкуп москалям майбутнє нашого народу та наших дітей, у кого вони вже є і – хто ще планує їх мати.

Розумію, що всі ми втомилися і кожен має безмежне бажання відпочити. Однак, я зібрав вас на прохання нашого побратима. 

Витримавши паузу офіцер віддав команду:

– Молодший сержант Роман Щербатюк вийти зі строю.

Наперед вийшов русявий юнак у футболці популярного серед мобілізованих вояків камуфляжу «MultiCam», малюнок, якого розробила американська компанія «Crye Precision».

– Хлопці, брати мої, побратими, прошу, щоб ви всі підтримали мене у важливій особистій події – маю зробити своїй дівчині пропозицію пов’язати наші долі разом. – Тремтіння голосу виказувало, що, не дивлячись на зовні впевнений вигляд, юнак хвилюється. – Зараз страхаюся більше, ніж під російськими «Градами», – зізнався.

По строю прокотилася хвиля гомону і стало тихо. Бійці вичікуючи застигли.

– Телефонуй, Романе, – підбадьорливо сказав сивочолий дядько. – Добру справу задумав. На весілля всією батареєю приїдемо, так що коли будеш ставити намет чи заказувати кафе, дивись, щоб всім місця вистачило.

– Все буде по феншую, друже, не хвилюйся, – озвався зі строю одноліток Щербатюка.

Роман дістав телефон та натиснув кнопку швидкого виклику. По гучному зв’язку бійці почули мелодійний рингтон виклику. На третьому повторенні музичної мелодії дівчина включила слухавку.

– Привіт, Ромчику! У тебе все добре? Весь день думки про тебе не полишають і, якось, неспокійно на серці.

– Привіт, Оленко! У мене, як завжди, все як має бути і тільки на краще. А неспокійно може тому, що маю до тебе неабияк важливу справу, – збираючись з духом, юнак надовго замовк.

– Рома, не мовчи вже, кажи, що там у тебе? – схвильовано поквапила юнака дівчина.

– Олено, нас зараз чує вся моя батарея, всі мої друзі, – почав говорити Роман і його голос зрадницьки здригнувся. – Кохана, вийдеш за мене заміж?

З динаміка телефону спершу почулося радісне зітхання, а згодом пролунала відповідь:

– Так, коханий, я згодна бути тобі вірною дружиною…

Щоб скоротити шлях Микола Нечипоренко вирішив піти через міський парк. Погода тепла, легкий вітерець шелестить листям, нечисленні перехожі зовсім не порушують тишу під шатами дерев, рух машин приглушений. Настрій у нього піднесений, хода легка. Попереду, начебто, побачив знайомий силует друга дитинства Романа Щербатюка. «Невже повернувся з Донбасу додому? Чи у відпустці?» – промайнули думки у Миколая.

Вони зближалися: Микола крокував хутко, наздоганяючи Романа з дівчиною, які, тримаючись за руки, неспішно йшли попереду. «Так це ж Оленка, його наречена», – впізнав супутницю друга Микола.

– Ромка, привіт, старий вовче! – радісно загорлав Миколай, ляскаючи друга долонею по плечу.

Здивоване обличчя Щербатюка розквітло посмішкою.

– Привіт, шибайголова, – привітався той, обнімаючи шкільного товариша.

– У відпустку, чи назовсім? – нетерпляче поцікавився Микола.

– Ротація, але невдовзі вже закінчується.

– Як там, братику? – не втримав у собі запитання, яке рвалося назовні.

Роман відповів одним словом з посмішкою, але посмішка виглядала дещо моторошною:

– Важко.

У Миколи чомусь пропав гарний настрій, він заметушився і зі словами: «Не буду вам заважати, ще здзвонимся», заквапився кудись бігти.

– Безперечно пересічемося, – погодився Роман. – Бережи себе, друже.

– Я то що, я нічого. Це ти там гав не лови, – спробував пожартувати хлопець і зрозумів, що вийшло у нього не зовсім вдало. – Повертайся, ми всі чекаємо на тебе, – щиро промовив дивлячись в очі другові.

Однофамільці Микола і Михайло Нечипоренки разом з Віталієм Климчуком якраз перебували по роботі в Одесі, коли отримали телефонний дзвінок з чорною новиною: «Роман, загинув». Юнаки дивилися один на одного ошалілими очима і не вірили. Вони поспіхом почали передзвонювати знайомим у Попільню і уточнювати, з прихованою надією, що звістка виявиться хибною, і з їх другом дитинства нічого лихого не сталося. А коли надія згасла, дорослі хлопці, схиливши додолу голови, плакали, не соромлячись власної слабкості. Вони згадували Ромку таким, яким він запам’ятався кожному з них особисто.