Обдарований Сонцем

У сім’ї він народився шостим за рахунком хлопцем і тоді дружина з розчаруванням сказала чоловікові: 
– Не дав Бог мені помічницю.

– Не журися, Галинко, Володимир буде нам за помічника, поки ми при здоров’ї, та опікою у старості. – Обійняв за плечі дружину Віктор.

Невеличке село Вироби, що у Новоград-Волинському районі, заховалося серед лісового масиву у латках топких після дощових злив полів, де на північно-західній околиці села бере початок річка Теснівка – багата на рибу, тому улюблене місце дітлахів-рибалок. Гарне місце, але важке для проживання – робота лише на власному клаптику землі, або на полях місцевого сільгосппідприємства, чи на його ж тваринницькій фермі. Тому багатодітна сім’я селян-колгоспників – мама-доярка, папа-різноробочий – важко працювала, щоб підняти на ноги дітей. Хлопці розуміли, що батькам доводиться зовсім не легко, тому цінували кожну копійчину і самі не цуралися ніякого заробітку, що по дому, що, бувало, в наймах, або на тому ж сільгосппідприємстві під час літніх канікул. Росли, хоч і в бідності, але совестливими та доброзичливими.

– Діти Котвіцьких товаришували з моїми і постійно гралися одним гуртом, нерідко мої бували у них в хаті, їхні в моїй. І ніколи нічого не пропадало, тому що виховувалися чесними та добропорядними, – згадує сусідка родини Оксана Шевчук. 

Якщо у сім’ї одна-дві дитини, то батьки ще в змозі приділити їм належну увагу, якщо ж більше, то тут вступає у дію принцип виховання старшими дітьми молодших. Звичайно, наймолодший тягнувся за старшими братами, наслідував них: риболовля, так риболовля; футбол, так футбол; карате-до, так карате-до; допомога по господарству: пасти худобу, привезти сіно, наколоти дрова, посадити-зібрати городину тощо. Працелюбство стало однією з рис характеру Володі, а ще гартувалася воля у досягненні поставленої мети.

– Завдяки нашим батькам ми виросли такими дружніми, нас виховували в любові і турботі. Шістьох хлопців не кожні мама з татом зможуть поставити на ноги, направити на життєвий шлях, – говорить старший брат Володимира Олександр Котвіцький. – Володя був найменшим, тому ми завжди піклувалися про нього, намагалися дати найкраще, відділити від себе, але зробити добре йому. Він був радісний, веселий, любив жартувати. Захоплювався комп’ютерами, планував працювати в цій сфері, тому навчався на оператора комп’ютерного набору. Мав величезне бажання і здібності для цієї роботи.
У невеличких та небагатолюдних Виробах власного навчального закладу ніколи не було, тому всі дітлахи підйом до вершини знань розпочинали з Поліянівської загально-освітньої середньої школи І-ІІ ступенів. Всі шестеро братів пройшли через цю альма-матер, не осоромивши своїх батьків відношенням до навчання.

Першій вчительці Світлани Вікторівни Заєць Віктор запам’ятався хлопчиною зі щирою посмішкою на вустах та променистими очима. Не конфліктний, але шануючий свій особистий простір та маючий наполегливий характер. Ірина Михайлівна Верещинська, яка прийняла четвертокласників від Світлани Вікторівни і, як класний керівник, вела їх до дев’ятого класу, підтверджує враження колеги:
– Володя був дуже спокійним та врівноваженим. Він навіть на зауваження примудрявся реагувати з посмішкою і ніколи не ховав свій погляд, як людина, якій немає чого соромитися.

Володі предмети давалися, як будь-якій дитині: одні легше, інші важче, бажання вивчати деякі було, а деякі готував тому, що потрібно. Однак, одному з предметів він віддавав перевагу – це фізичне виховання. Не даремно він вважався найкращим спортсменом школи, неодноразово доводячи це під час різних міжшкільних районних змагань. 

– Володя був сонячною людиною, з великим та щирим серцем. Від нього ніхто не чув поганого слова. Своїм прикладом він показував, яким має бути молоде покоління. Справедливий, трудолюбивий, гарний спортсмен – усе робив, щоб бути найкращим, завжди повертався зі змагань з перемогою. Своїм життям і серцем доторкався до біди інших, першим протягував руку допомоги. Доля відвела йому мало років життя, але він залишиться в наших серцях, тому що його життя наслідуватимуть прийдешні покоління, – упевнена класний керівник хлопця Марія Мулярець.

Крім спорту у Володі було ще одне захоплення, яке він мав намір зробити своїм майбутнім покликанням – інформаційні технології. Юнак жадібно цікавився всім, що було пов’язано з цією темою, вивчав його теоретичну частину та, наскільки дозволяла технічна забезпеченість загальноосвітніх навчальних закладів, освоював практично. На жаль, статки селянської багатодітної сім’ї не дозволяли хлопцеві мати власну гарну комп’ютерну «машину». Таж сама тривіальна причина – брак коштів, стала на перешкоді студенту Новоград-Волинського промислово-економічного технікуму Володимиру Котвіцькому, закінчити опанування в його навчальних кабінетах омріяні комп’ютерні технології. Хлопець вимушений був повернутися до батьківської оселі, полишивши середній спеціальний навчальний заклад.

Повну загальну освіту виробляни, як і поліянівці, здобували в сусідньому селі Несолонь. У жовтні 2009 року Володимир Котвіцький вливається до колективу десятикласників Несолонівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. З однокласниками у спірні ситуації не вступав, навпаки, іноді, чужу провинну міг взяти на себе. 

Хоч сім’я жила бідно, однак, мама Галина Олександрівна намагалася, щоб всі сини були охайні. Як водиться, старші передавали свій одяг «у спадок» молодшим, але він був чистим та у доброму стані. Батькам не вистачало ні часу, ні сили, щоб приділити кожному з дітей занадто багато уваги, тому хлопці виростали самостійними, не пестунчиками, самі намічали подальший життєвий шлях, як, наприклад, старший з братів Микола – відразу після закінчення школи пішов на роботу, затим поїхав на заробітки до Москви, щоб «не тягнути» з батьків ні однієї гривни. Володя розумів, що надіятися він може тільки на самого себе, на свою волю, свій розум та наполегливість. Тому навчання у школі чергував з домашньою роботою та підробітками у ПСП «Поляна».