Назавжди закарбований в серцях

Оксана ВЕРЕЩАК, донька. 
У той день, як і десятки днів до нього, повернулася зі школи та зайнялася хатніми справами. Взялася готувати вечерю, адже всі рідні були по роботам, і, щоб не почувати себе у пустій хаті самотньо, включила телевізор. Потім дістала із сумки шкільні підручники і сіла виконувати домашні завдання. День, як день, нічого не віщувало, що він стане найчорнішим у моєму житті. 

Почула, що на нашому подвір’ї зібралося дуже багато людей, голосно гомонять, навіть кричать та плачуть. Вийшла на веранду та й запитую: «Що сталося?». До мене підійшов мій старший брат Юрій, ніжно так обійняв за плечі та міцно притиснув до своєї груді. «Тата немає», – проказав через силу. «Як немає?» – перепитую. «Так, сестричка, немає – у танку вибухнув», – відповів, а у самого у голосі бринять сльози.

Де стояла, там і сіла на лаву. Ридаю і сама ще не розумію, чого ридаю, кого оплакую, так як не можу усвідомити, що немає більше у мене батька. Брат присідає біля мене, міцніше огортає і плаче разом зі мною. Так він і залишився той весняний день 2014 року найболючішим днем, від якого я ніяк не можу оговтатися остаточно.

Повідомивши про загибель батька, нам водночас залишили і крихітку надію, сказавши, що це ще не зовсім точні відомості, тому що має бути експертне підтвердження рештки тіл. Надію, яка продовжує жевріти у моїй свідомості, яка будить мене по ночам ймовірною присутністю у домі батька. Майже фізично продовжую відчувати його прощальний поцілунок 12 травня, коли він о 5-й ранку зайшов до моєї кімнати, поцілував мене ще сону у щоку зі словами: «Тримайся, донечко, все буде добре. Я невдовзі повернуся до вас». То був мій, знаний з дитинства тато, який дещо змінився на обличчя, який протягом двох місяців служби в армії призвичаївся викурювати у день по дві пачки цигарок, який став різким та знервованим у рухах, але який залишався все таким же рідним та люблячим.

Три тижні до поховання минули для мене як у тумані – майже нічого не можу згадати з того проміжку часу, до школи і то ходила, як примара. Привезли труну, але тіла батька там не було, тільки маленька коробочка.

Просила Бога, щоб мені наснився тато та розповів, що саме з ним трапилося. Чотири рази він приходив до мене у снах. В одному з них я, приїхавши з навчання, заходжу на подвір’я і бачу, як вдягнутий у камуфляжну форму тато білить літню кухню. Запам’яталося чомусь, що кітель на ньому був розстібнутий. Звертаюся до нього: «Тату, тату, ти живий?». А він дивиться на мене люблячим поглядом і мовчить.

Батько виховував нас з братом по-чоловічому суворо – якщо у мами можна було умовляннями щось випросити, то слово тата ставало вирішальним і остаточним. Однак, любив він нас всім серцем і неодноразово наголошував: «Зроблю все, діти, щоб вивести вас у люди». Тому постійно перебував у роботі, якщо не на підприємстві, то по господарству, або десь у помочі людям. Якщо у нас з братом були якісь прохання, то він казав: «Добре, вашу потребу я зрозумів. Дещо чекаємо, знаходимо можливість і купуємо». Батько дуже любив мене і намагався завжди бути поруч. Коли у мене був випускний після закінчення дев’яти класів, то зголосився бути організатором нашого випускного вечора, спільно з моїми однокласниками зустрічав світанок і ми тоді щасливі разом повернулися до дому. Він вмів тримати нас з братом у дисципліні та передавати нам відчуття батьківської підтримки і захищеності.

Коли на День Незалежності у 2015 році на території 26-ї артилерійської бригади відкривали пам’ятник загиблим воїнам, у пам’яті залишився спогад про 25-річну жіночку-вдову, що на руках тримала малу дитину. Дитина запитала у неї: «Мамо, а де наш тато?». «На небі, серед Ангелів,» – відповіла та, витираючи очі. «Мамо, чому ти плачеш?» – запитала малеча знову. І та, стримуючи тугу та сльози, відповіла: «Тому, що ми з тобою залишилися сиротами…».

Розповісти про тата, як про людину, звичайно, можна, але словами ніколи не передати власного відчуття того, яким саме він був у житті. Батько наш мав чуйне серце – він скоріше допоможе тій людині, яка попросила про допомогу, ніж сперш зробить власну хатню роботу. Батько намагався, при можливості, більше часу проводити з нами: у нас були спільні ігри, виїзди на природу, він обов’язково був присутнім на першому та останньому шкільних дзвониках. Згадується, як тато, замість колискової, наспівував мені пісні з мультфільмів про Чебурашку та крокодила Гену.

Вважаю, що мій батько є Героєм України, тому що загинув захищаючі саме її Незалежність. Я не можу зганьбити його світле ім’я і маю йти по життю гідною його пам’яті.

Наталія МАТВІЙЧУК, сестра.
Коли довідалася про загибель брата, то відразу ж із чоловіком поїхала до батьківської хати, де ми з ним виросли. Всі сусіди вже чули цю чорну новину, але батькам не промовили і пари з вуст, щоб не бути вісниками горя. Мене зсередини наповнював розпач і я ніяк не могла визначитися, як саме маю сповістити мамі про смерть її сина. Батьків знайшла на городі, вони якраз перебували у весняних клопотах – готували грядки під розсаду. Підійшла до неньки, обійняла її та прошепотіла: «Мамо, нашого Віті немає». Як передати вам відчуття, коли ти зізнаєшся найближчій людині, що той, кого любили, вже не з нами? Не знаю, як пояснити тому, хто не втрачав достроково рідних, що відбувається в душі, коли раптово світло згасає у твоїх очах, а в голові залишається тільки пустка наповнена гудінням і десь там, під серцем, з’являється чорне провалля невимовної туги.

Нерідко мені сниться, що брат живий. Не можу змиритися з його смертю і все тут. Ну, як так, коли вчора він тільки-тільки поїхав, а тут кажуть, що навіть всі рештки тіла не змогли знайти? До цих пір моя свідомість не сприймає цей факт, відторгає його, як гнійник.