Ступивший за межу

«21-річного вінничанина поховали на малій батьківщині вчора, 25 березня. Як повідомив  «Інформаційній Вінниччині» колишній наставник солдата Володимир Кавунець, такого похорону Червона Трибунівка ще не знала.

– Був генерал-майор сухопутних військ з Вінниці, приїхали близько сорока людей з військової частини, де служив Сашко, – чоловіки, жінки… Ховали з військовими почестями, з залпами з гвинтівок, грав військовий оркестр з Вінниці.., – розповів Володимир Кавунець.

Він пригадав, як був майстром у Сашка Мартинюка, коли той навчався у професійному училищі. Сашко був активістом, старостою групи, душею колективу… Викладачі, однокурсники, односельці – всі згадують його, як чуйного, працелюбного, справедливого парубка.

Після училища Олександр прийняв рішення служити в Українській армії на контрактній основі. Спочатку ніс службу у Бердичеві, згодом разом з підрозділом брав участь у навчаннях на Херсонщині, де й зустрів свій останній день на бойовому посту…

Це – неймовірний удар для родини Мартинюків: на Сашка з армії чекали батько, мати і чотири сестри. А ще хлопець мріяв одружитися. Володимир Кавунець пригадує, як улюблений учень заздалегідь запрошував його на весілля. Мовляв, відслужу, повернуся і погуляємо…

– На жаль, не дочекалися, – сумує вчитель. – Весільне гільце земляки принесли Сашкові на кладовище.»

Сайт “i-vin.info”.

Він не чекав на повістку з військового комісаріату, а коли виповнилося вісімнадцять років, сам пішов записуватися до лав Збройних сил України. Вважав, що кожен чоловік має пройти військову службу. Після закінчення 184 навчального центру Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «механік-водій», 4 березня 2013 року Олександр Мартинюк розпочав свій військовий шлях у 26 артилерійській бригаді.

Коли пролунала звістка, що Росія розпочала війну проти Неньки – головним для Олександра Мартинюка став той факт, що він зі зброєю в руках, має змогу захищати країну. Артилерійський дивізіон, де проходив службу солдат Мартинюк, терміново передислокували на південний напрямок, щоб попередити російське вторгнення з Кримського півострова.

Батькам про те, що вибуває у район можливих бойових дій, повідомив так: 
– Рідні мої татусь з матусею, на деякий час маю покинути Бердичів. Буду дихати морським солоним повітрям.
Світлана Миколаївна, почувши таке, сплеснула у долоні і по жіночому пустила сльозу.
– Синочку, куди ти зібрався? На війну?
– Мамо, справжні чоловіки не сидять під батьківським прихистком, коли біда стукає у двері їх домівки. Тато, зможеш тримати лад у господарстві поки мене не буде?
– Звичайно ж, впораюся, хоча, Сашко, туга у мене на серці від твоєї звістки, – відповів батько.
– Тато, ти ж сам навчав мене, що чоловік має бути мужнім та надійним. Боягузи на війну не підуть, вони за чужими спинами відсидяться, а потім побрехеньками будуть виправдовуватися, чи болячками та хворобами.

Володимир Станіславович обійняв сина за плечі і нишком змахнув зі зморшкуватої щоки скупу чоловічу сльозу. П’ять дочок народила йому дружина, поки не з’явився на світ син. Як співала його душа та радісно стукало серце, коли він дізнався, що, нарешті, у нього буде син, його помічник та надія. Він навіть пританцьовував тоді під пологовим відділенням від внутрішнього піднесення і так хотілося співати та жити. Сашко виправдав сподівання батька, підростаючи ставав йому надійною опорою в домашньому господарстві. Хлопець тягнувся до техніки і вже змалечку знав з чого складається двигун автомобіля, як нагострити сокиру, вмів косити, працювати з будівельним інструментом, доглядав домашню скотину. Не цурався і «жіночої» роботи, разом з сестрами ходив на ферму допомагати матері доїти корів. А ще вмів посміхатися так, що навіть похмурі люди мимоволі посміхалися йому у відповідь.

Наталія Вікторівна Погорельська, директор Мирненської ЗОШ І-ІІ ст., добре знала Сашка, який дев’ять років навчався під її керівництвом. 

– Їх в класі навчалося всього лише вісім чоловік, тому всі перебували постійно на очах, характер кожного можна було вивчити і спрогнозувати, хто яким життєвим шляхом буде йти до своєї мети, – визнає директорка. – Сашкові доводилося добиратися до школи із сусіднього села рейсовим автобусом, тому, коли уроки закінчувалися, хлопець не затримувався у класі – поспішав на громадський транспорт. У навчанні тримався твердим «середнячком», улюбленими предметами були математика і фізкультура, а ще полюбляв читати напам’ять вірші. Підлітку подобалася робота на землі, тому завдання з трудового навчання на пришкільній ділянці виконував із задоволенням. Саша мав внутрішній стрижень і наполегливу волю. Мріяв стати поліцейським, тому і до війська пішов, щоб для цього мати армійський стаж.

Одного березневого дня 2014 року Наталія Вікторівна побачила Сашка на вулиці свого села Мирне та гукнула його:
– Саша, тебе майже не впізнати – змужнів, став зовсім дорослим.
– Це, мабуть, армія додала мені респектабельності, – пожартував у відповідь колишній учень.
– Так ти служиш у війську? Однак сьогодні це небезпечно, війна вона не дивиться на вік солдата.
– Я знав куди йду, Наталія Вікторівна. Знаю, чому я перебуваю у Збройних силах і кого захищаю від ворога, зокрема і вас також.
– Небезпечно?
– Всяк буває, як у житті. У вас то як справи, як здоров’я, як учні?
– Все добре, Саша: таж сама робота, такі ж, як і ви шибеники, – посміхнулася директорка. – Ти своє особисте життя налагоджуєш? Може вже оженився?
– Зустрічаюся з гарною дівчиною, там де й проходжу службу, у Бердичеві. Можливо, що осінню й поберемося. Ось виженемо москалів за кордон, тоді і улагоджу це питання.
– Це ти у відпустці зараз?
– Так, перед поїздкою до Чорного моря, – всміхнувся юнак. – Будемо пильнувати наші південні кордони.
– Бережи себе, Сашко.
– Обов’язково, Наталія Вікторівна. Все буде добре.