Розділ 2. Надія

Ще здалеку провидиця помітила яскраві плями, які з кожним її кроком перетворювалися на розмальовані хатини. За обрієм виднілося нове село. «Рано ще радіти», – подумала Катря, та все одно не могла стримати тремтіння рук.

Зустріли їх тепло, бо ж біда одна на всіх. Місцеві жителі – ті, що ще не покинули цього краю, – поділилися їжею, гарячим узваром, співчуттями, обіймами. Катря дякувала кожному й увесь час крадькома виглядала хлопчика зі своїх снів.

День добігав кінця, люди пішли відпочивати, та й провидиця не відмовилася б поспати бодай кілька годин. Проте її внутрішнє тремтіння не давало спокою. Це було передчуття – вона знала, але не могла вловити, добре воно чи погане.

– Піду прогуляюся, – сказала вона Оресту. – Якщо буду потрібна, кличте одразу.

– Тобі б перепочити, Катрусю… – по-батьківськи турботливо мовив він. – Ти нам потрібна.

Жінка лише кивнула у відповідь і рушила звивистою дорогою. Нове селище було приблизно втричі більше за те, з якого вони прийшли, та людей усе одно там було небагато. Усі мало-помалу тікали від Посухи та жахів, які вона із собою несла.

Катря роздивлялася будинки, шукаючи той самий – зі свого видіння. Вона проходила повз намальовані калини, сонце та ластівок, повз соняшники та півонії, але ніде не побачила мальв. У самому кінці села залишилася лише одна хатина, тож жінка з надією в серці почала прискорювати кроки. Проте на стіні не було нічого, окрім звичайної білої фарби.

– Як так? – Катря присіла на великий камінь поряд із хатиною та підперла підборіддя руками.

Її видіння завжди справджувалися. Чи, може, річ у тому, що справджувалися тільки погані, а всі інші до провидіння не мали жодного стосунку? Катря поглянула на вечірнє небо: вітер безупинно гнав сірі хмари геть. Багрянів далекий обрій, повністю сховавши сонце, і цей колір здався жінці загрозливим, немов передвісником біди.

– Катрю! – прибіг засапавшись Орест. На його схвильованому обличчі виступив піт. – Там у жінки перейми почалися, а повитуха зараз в іншому селі, до якого десь пів дня дороги…

Катря без зайвих слів рушила за старостою. Приймати пологи їй доводилося не вперше, тож вона зовсім не хвилювалася. А от сполохані селяни враз повиходили з домівок: хтось перешіптувався, а хтось хрестився, зачувши, як дівочий крик пронизливо розірвав тишу. Доки провидиця бігла до потрібної хатини, то гукнула людей, аби ті принесли їй все необхідне.

– Де матуся? – ласкаво запитала Катря, зайшовши в помешкання.

Кімната була зовсім невеличкою та слугувала одразу спальнею та кухнею. На круглому столі стояла чашка з недопитим узваром, а уламки іншої розсипалися по килиму, пофарбувавши його в коричневий колір.

– Я тут… – тремтливим голосом відповіла молода дівчина років вісімнадцяти, якщо не молодше. Її світле волосся змокло та прилипло до чола й щік, а в очах читався непідробний жах. Вона сиділа на ліжку, обхопивши опуклий живіт. Поряд з вагітною стояла інша дівчина, яка була налякана не менше.

– Як тебе звати, люба? – Катря присіла поряд, узявши породіллю за руку й непомітно рахуючи її пульс.

– Надія, – дихання в дівчини було нерівне й часте, вона мружилася від болю.

– Усе буде добре, Надіє. Я прийняла десять пологів за своє життя: чотири хлопчики та шість дівчаток. Усі дітки народилися здоровими, а їхні матусі стали найщасливішими.

«А тепер цих дітей забрала Посуха…», – подумала про себе жінка.

Катря вигнала всіх роззяв, що набігли в хату, залишивши тільки подружку Надії. Та розповіла, що Надя прийшла до неї в гості і, поки вони гомоніли, попиваючи гарячий напій, у дівчини відійшли води. Хоча ще було рано, адже повитуха казала, що народжувати Наді не раніше ніж за місяць.

Катря оглянула вагітну: у неї справді відійшли води та потроху починалося розкриття, тож зупинити цей процес жінка вже була не в змозі.

– У всякої долі є своя воля, – повчально сказала вона. – Твій синочок хоче народитися тут і зараз, отже, так і буде.

– Синочок? – видихнула Надія. – Звідки ви таке знаєте, пані?!

Катря й сама не знала, чому їй так здалося, але це було не передчуттям. Вона знала, що там хлопчик. Надя закричала від нестримних переймів, та провидиця взяла її за руку й почала повільно дихати, а дівчина повторювала за нею. Через декілька хвилин біль відступив.
Раптом із вулиці донісся відчайдушний собачий гавкіт, а одразу ж по ньому – протяжне завивання, десь здалеку. Той, хто ніколи не чув песиголовців, сказав би, що це вовки перегукуються між собою, але місцеві знали, що насправді чатує в темряві.
Песиголовці рідко вдиралися до селищ, хіба що ловили тих, хто через брак розуму (або надлишок сміливості) заходив уночі в густі хащі. Проте зараз було чутно, як зграя невпинно наближалася, чим зводила з розуму дворових собак.

Орест рвучко відчинив двері, від чого три жінки аж підскочили.

– Не знаю, що там найшло на тих тварюк, але вони прямують просто до нас, – він не був наляканим, радше розсердженим. Староста співчутливо поглянув на вагітну, що зблідла ще дужче.

– Богуслав, хлопець мій, на полі працює… Далеко це, додому завжди пізно вертається… – Надя знову обхопила живіт руками, намагаючись дихати рівно. Її подруга гучно схлипнула.

На подвір’ї зібралися чоловіки: запалювали факели, відв’язували собак, гучно перегукувалися. Було чутно, як хтось забиває двері до хліва, аби захистити худобу. Катря мигцем глянула у вікно: багряне небо почорніло. Наступали сутінки. Вона попросила Ореста допомогти зачинити віконниці, а після того, як він пішов, зачинила двері й підперла їх, підтягнувши стіл.