Розділ 1. Провидиця

Ранкова роса пестила його ноги, доки він ішов до хати провидиці. З-за обрію повільно визирало сонце, ледь підсвічуючи мокре та зелене листя на деревах, від чого те здавалося несправжнім, скляним. Пахло свіжістю та вологою землею.

Іван хотів постукати у двері, та потім вирішив, що якщо вона і справді провидиця, то повинна знати, що він завітає. Його кремезні плечі ледь протиснулися у дверний отвір, а через високий зріст йому довелося нахилитися. У хаті було темно. Майже навпомацки чоловік дістався до кінця коридору й нарешті зупинився.

– Ти таки прийшов, – тихенько мовила жінка, встаючи з ліжка.

Провидиця запалила свічку, і чоловік примружився, бо очі тільки-но звикли до темряви. Жінці було на вигляд років тридцять, але ширилися чутки, що живе вона набагато довше. Ніхто вже й не пам’ятав, коли та звідки вона прийшла. Катря дивилася на нього світло-зеленими очима, і погляд цей був пронизливим, холодним. Її русяве волосся було заплетене в косу, що вільно лежала на тендітному плечі, стягнута червоною хусткою. Ця хустка завжди була при ній: чи то на волоссі, чи то на руці, але жінка носила її постійно.

Іван прокашлявся, порушуючи тишу.

– Мені казали, що ти хотіла мене бачити.

Провидиця вказала рукою на старий обшарпаний стіл, запрошуючи гостя сісти. Поки той умощувався на крихітному стільчику, Катря змахнула пил зі стільниці й поставила горнятка з трав’яним відваром. Кімната вмить наповнилася запахом свіжозавареної м’яти.

– Не ходіть туди, – твердо сказала жінка. – Вас там чекає смерть, як і всіх інших. Я більше не хочу допомагати: це не має жодного сенсу. Стільки душ згублено…

Іван нахмурив густі брови й дістав скручений у сувій пожовклий папір. Розклав його, пригладивши ребром долоні та поставив на аркуш чашку, аби той не згортався. Катря глянула на карту: уздовж півострова були намальовані червоні хрестики, що також охоплювали частину моря, але найбільше їх було зосереджено ближче до Херсонської області. Звідти тягнулася тонка чорна стрілка, що показувала вглиб країни.

– Наш край та людей намагаються знищити, наші території кожного дня стають меншими, – чоловік тицьнув пальцем у карту. – Море обміліло, урожай вмирає: землі з цього боку вже не придатні для вирощування. Вони мертві, Катре.

Жінка кивнула: авжеж вона це знала. Не можна вижити там, де нічого не росте. Іван узяв до рук чашку – і аркуш одразу ж скрутився у сувій.

– Ця клята погань із Сухого Лісу тягнеться й тягнеться, немов жива, – продовжував чоловік. – Вона проходить уздовж, а не завширшки. Це дивно.

– А чи дізнався ти щось про магічні сили в інших регіонах?

– Ні, – він похитав головою, а потім додав, виправляючись: – Я хотів сказати, що ніде більше такого немає. Я вчора отримав лист від воєводи: як ми й думали, це відбувається тільки тут, на півдні. Він обіцяв надіслати нам людей, аби поповнити лави стражів, та я б не сильно на це сподівався.

Десь поряд зацвірінькала пташка; з вулиці почулися кроки та голоси. Село потроху прокидалося.
– Наш загін супроводжуватиме магів на світанку, – Іван підвівся, зі скрипом відсунувши стілець. – Я призначив нового старосту, дав йому всі розпорядження. Тож тепер він контролюватиме навчання дітей.

Чоловік ковтнув гарячого напою, пара з якого лоскотала ніс, і додав, побачивши обличчя Катрі:

– Якщо не підемо ми, то прийдуть по нас.

– Але ж вони ще діти! – голос провидиці затремтів.

– Ми не можемо чекати, – заперечив Іван. – Твоє завдання – навчати дітей. А все інше вже не твої клопоти й точно не твоя провина. Повір мені.

Жінка похитала головою та відвернулася до вікна. Іван вирішив, що на цьому розмову закінчено.

– Катре? – покликав він уже на порозі.

Провидиця не озвалася, але Іван знав, що вона слухає.

– Якщо вже й помирати, то боронячи своє.

Наступного ранку жменька людей, що лишилася в селі, вийшла проводжати нових воїнів.

– Якщо вони не повернуться, нам доведеться знову переїжджати, – мовила маленька дівчинка своїй подрузі на вушко.

Цього року із села Катрі відправляться аж десять магів. Це більше, ніж будь-коли раніше. «Мабуть, сама природа нам допомагає та дає силу дітям своїм», – подумала жінка. Але засмутилася ще дужче, бо вони ж не повернуться, жоден із цих юних магів і жоден із їхніх стражів.

Стільки талантів. Стільки спроб. І все дарма.

Провидиця ніжно провела пальцями по вікну, з якого спостерігала за церемонією, бурмочучи молитву. Важко сказати, чи вірила Катря в силу молитви, проте це її заспокоювало.

На вулиці яскравими плямками виділялися дівчата-чародійки. Вони були одягнені в білі сукні, розшиті червоними квітами; на ніжках у них блищали начищені червоні чобітки, а голови прикрашали вінки з ромашок. Хлопці-маги обрали собі більш скромне вбрання – чорні сорочки з білою вишивкою, чорні штани й чоботи. Усі вони мали по наплічнику, а на їхніх шиях красувалися обереги.

Поряд стояли стражі – п’ять кремезних чоловіків із шаблями на поясах. Серед них був Іван, до ноги якого прилип його син Степанко. Хлопчик тримався мужньо, проте його маленький кирпатий носик постійно хлюпав і червонів.