11 (1)

Северин

Гвінні довелося купати вдруге, бо, доки ми з Женею вибралися з ванної, вона вмудрилась перевернути вазон у вітальні, вимазатися у грязюці і ще й забруднити килим. Після того, як ця нестерпна біла хмаринка була вимита, висушена, вичесана, а я вмудрився перемогти плями на килимі, ми з Женею, брудні та втомлені, повсідалися прямо на підлогу в коридорі.

– Я подзвоню Роксані і спитаю, чи можна позичити у них одяг, – Євгенія обвела мене уважним поглядом. – Не йти ж у такій футболці.

Мій одяг справді був мокрий та такий, ніби ним підлогу витирали. Останнім часом щось я надто часто бруднюся.

– Почуваюсь рідкісним замазурою, – кивнув я, потираючи потилицю. – Як Гвінні. Можливо, коли я її обіймав, вона передала мені ген брудності.

– Думаю, це сталось не тоді, коли ви обіймалися, а тоді, коли Гвінні видиралась, як скажена, і силкувалась тебе вкусити, – пожартувала Женя. – Вона дуже не любить митися. Це буквально самоїдське прокляття якесь.

– Просто Гвіневра вважає, що вона ідеальна, і мити її – це ображати її прекрасність. А ми абсолютно не шануємо тонку душевну собачу організацію і не дбаємо про те, щоб Гвінні почувалась комфортно…

– Погані, злі ми, не хочемо мити килими.

– Бачиш, вже рима! – я аж затрусився від сміху. Правда, уже навіть коли веселощі вщухли, трясти мене не перестало. – Треба терміново залізти під гарячий душ і перевдягнутися потім, бо ми перехворіємо. Так що попроси у господарів одяг і йди перша.

– Ми можемо одночасно, – знизала плечима Женя.

Я, звісно, дуже старався зреагувати на це спокійно. Дуже! Але однаково витріщився так, що дівчина аж змаковіла.

– Дідько, я мала на увазі, що це ж великий приватний будинок, тут кілька ванних кімнат, – пояснила вона. – Я не… Трясця! Северине, тепер мені жарко і без будь-якого гарячого душу.

– Ну пробач, пробач. Знаєш, я теж більше не відчуваю холоду.

– Ага, тебе гріють фантазії.

– Ось такий я ганебний підступний чоловік. Нам важко не фантазувати про прекрасну дівчину, яка таке пропонує, знаєш.

– Ясно, уже до «прекрасної» дійшов. Це можна вважати етапом зваблення?

– Само собою, – закивав я. – Лише дурень на моєму місці не намагався б справді позалицятися. Я прагну підвищення статусу!

– З фальшивого хлопця до фальшивого нареченого?

– Або до справжнього хлопця!

– Ну, – Женя підвелась і ніяково відвела погляд, – можливо, в тебе і є шанси. Я… Не заперечуватиму, якщо ти і далі, гм, намагатимешся. Все, я пішла по речі, нам справді потрібно зігрітися.

…Уже стоячи під гарячими струменями води в душі, я думав, що було б непогано отримати більше влади над власними фантазіями, змусити потік думок змовкнути і не уявляти Женю, її прекрасні вигини, не думати про те, яка на доторк її шкіра. Я ж був спокійним, розсудливим хлопцем, який ніколи не розумів, чому однолітки так дуріють, побачивши дівчину, яка їм подобається!

Зрозумів, чудово, дякую. Виявляється, щоб я почав реагувати, вона мала сподобатися мені ну дуже сильно, і тоді все виходить, як слід.

Вода все ж допомогла привести думки до ладу, тому, вибравшись з-під душу та перевдягнувшись у чужий одяг, я відчув себе новою людиною. Принаймні, достатньо розумною, аби не дозволяти собі жодних дурних жартів в бік Євгенії і не нагадувати про її обмовку, дарма, що на язику крутилось всіляке-різне. От же ж, наче до заводських налаштувань скинули, і оце типове-чоловіче, яке зазвичай треба тримати під замком всередині свідомості, попхалось назовні.

– Чому ти дивишся на мене так, наче боїшся? – здивувалась Женя.

– Тому що десь у мені прокинувся замість звичного тобі героя звичайний хлопець, який може сказати щось не те, і погано діло буде, – зітхнув я. – Не хочу тебе образити.

– Все гаразд, – підморгнула вона, – не образиш.

– Навіть дурними жартами?

– Про спільний душ? Взагалі-то це я перша почала! – вона підморгнула. – Ти будеш чай? І я зроблю нам на обід… Щось гаряченьке. Може, бульйон зварити…

– Давай! Бульйон – це швидко! – закивав я.

…Швидко, якщо робити його з маленького овочевого чи курячого кубика, на що я, власне кажучи, і розраховував, бо приблизно так вдома і готував. Але Женя швиденько нарізала моркву, селеру, цибулю, закинула це все в каструлю, десь відшукала свіже м’ясо, і от, я вже милувався тим, як вона готувала французький суп, назву якого не зміг запам’ятати навіть мій тренований медичною латиною мозок.

– Дивовижно, – зітхнув я. – Ти справді вмієш готувати! Пахне так, що слиною захлинутися можна.

– Ну-ну, не сій тут зайві стереотипи, – вона похитала головою. – Чому б то я не вміла готувати? Бо мажорка?

Я зніяковів.

– Ну, я не мажор, але зможу зробити тільки щось дуже просте. А ти взагалі у всьому мене вражаєш, – бовкнув я. – Ти… Найпрекрасніша дівчина з усіх, кого я зустрічав за все життя.