10 (3)

Я густо зашарілась. Та вони знущаються з цим нареченим! Спочатку Юлія, яка дражнилась з нас з Северином і спуску не давала, тепер з мого боку те ж саме! Суцільні звідники, проходу від них нема.

– Так, я Северин, – хлопець всміхнувся, продовжуючи тримати Гвіневру. – Радий знайомству.

– Ми теж дуже раді. Кириле, якщо ти зараз бовкнеш якусь дурницю, митимеш Гвінні найближчий місяць сам, – Роксана подарувала чоловікові сердитий погляд.

– Я німий, як риба, – швидко озвався він. – Рот на замку, – ще й продемонстрував, як замикає вуста і викидає ключ вбік.

– Він заговорить за тридцять секунд, і з ймовірністю відсотків вісімдесят знову розводитиметься про щось, про що говорити б не слід, – запевнила нас Роксана. – Я свого чоловіка знаю. Маргаритко, проведи-но тата до машини, доки він не відлякав супутника Євгенії.

– Так, ма! Тату, ходімо, – мала командирка схопила чоловіка за руку і повела його геть.

– Характер – увесь в маму, – почула я невдоволене Кирилове буркотіння. – Ото вже, женився на свою голову…

– Два місяці миття Гвінні!

– Я кохаю тебе, Роксано!

Жінка закотила очі.

– І отак завжди, – всміхнулась вона. – У мого чоловіка язик, мов помело, і нехай радіє, що мене це в певний момент перестало дратувати… Ну, ви впораєтесь з собаками?

– Так, звісно. Не перший раз же. З Гвінні до калюж не підходити, стежити, щоб нічого не з’їла на узбіччі, стежити за лапами Блеккі, перевірити, щоб вони зробили свої собачі справи, – перерахувала я, – і потім обмити їм обом лапи. Якщо Гвінні влізе в калюжу…

– Обмити Гвінні, – закінчила Роксана. – Але якщо буде геть біда, то кажи, якось розберемось. Ключі від будинку тримай, – вона вручила мені зв’язку. – Ми повернемось ввечері, до цього можете хазяйнувати вдома, скільки заманеться. Я на телефоні, буде потреба – набереш.

– Все зробимо. Я можу вечерю приготувати!

– Та не заморочуйся. Хіба що якщо захочеш. І так, їжу з холодильника можете їсти, тільки не чіпайте плов, це Кирилів кулінарний експеримент, хай сам то їсть… Все, я побігла.

Роксана обійняла мене, енергійно потиснула руку Северинові, а тоді помчала і сама до машини. Гвінні, нарешті опинившись на землі, спробувала застрибнути на хазяйку, надумала, що це з нею так граються, але Роксана встигла сховатися від дуже вже люблячої самоїдки в машині і помахала їй рукою через вікно. Гвінні невдоволено вукнула і побігла назад до нас, ясна річ, не по доріжці, а по траві, ще й обираючи наймокріші ділянки.

– Хіба така прекрасна біла собака не повинна обходити болото та бруд стороною? – уточнив Северин, підозріло спостерігаючи за Гвіневрою.

– Приблизно так думав Кирило, вирішивши, що він заведе Гвінні, аби змусити Роксану проводити з ним більше часу. Вони тоді не зустрічалися.

– Я так розумію, в цій лотереї на слухняність собаки він програв…

– О, ти собі навіть не уявляєш, наскільки. Я беру на повід Блеккі, ти – Гвінні, і постарайся не відпускати її надто далеко, бо буде халепа.

Северин не повірив мені, принаймні, не одразу. Я не могла засуджувати його за це. власне кажучи, ніхто не вірив, доки на власній шкурі не відчував, що це за така краля-самоїдка. Гвіневра спочатку поважно чимчикувала поруч з Блеккі, серйозним та дещо флегматичним псом. Але тривало це недовго. Варто нам було відійти від будинку подалі, опинитися у місцевості, де вистачало бруду, як самоїдка помчала вперед.

Що ж, вона продемонструвала, що народжена була їздовою собакою. Северин – сильний хлопець, але його застали зненацька, тож довелось пробігти кілька кроків. Коли ж він загальмував і таки потягнув Гвінні назад, вона вже встигла зробити своє брудне діло і забрьохалась мордою в калюжі.

– Здається, вона не чистьоха, – гмикнув хлопець.

– О, аж ніяк, – я важко зітхнула. – Гвіневра вміє випробовувати чужі нерви… На повну. І дуже не любить митися.

– Чому? Їй не подобається бути гарною та біленькою?

– Їй подобається доводити тих, хто її миє, до сказу, от і увесь секрет, – зітхнула я. – Ми з Блеккі цього не схвалюємо, так, любий?

– Гав! – підтвердив ротвейлер, буцаючись широким лобом об мою долоню. Я ніжно погладила його по голові, і пес задоволено закрутився довкола.

Гвіневра ж скористалась тим, що від неї відволіклися, і з рішучістю та силою велетенського вола потягнула Северина до болота. Не встигла, не вистачало якогось метра, Северин таки втримав, але це не стримало собаку від подальших диверсій.

Зрештою, додому до Метельських ми повернулись з наполовину білою, наполовину чорною самоїдкою і з ідеально чистим Блеккі.

– Тепер лишилось найскладніше, – підсумувала я. – Цю чортицю помити.

– Ву-у-у! – вдоволено всміхнулась по-собачому Гвінні. Вона явно була зі мною згодна, це найгірший етап.